Розділ 43.

Дні в Гаю зливалися швидко. Не в сіре місиво, як це буває в підвалах, на блокпостах чи в чужих квартирах, де час просто гниє разом із повітрям. Тут було інакше. Ранки приходили вологими, зеленими, з холодною водою струмка, з запахом кори, диму й трав. Вечори осідали на листі м’якою темрявою, під яку навіть чужі думки ставали тихішими. І якщо не вдивлятися надто уважно в те, що ховається під корінням, у зуби деяких тварюк на межі Гаю й у людей, які вміли тут жити, можна було майже повірити, що світ не розвалився остаточно.

Незважаючи на все, що Каїр влаштовував щоночі в моїй голові, прокидатися тут усе одно було приємно. Навіть після годин тренувань, де цей цифровий тиран розбирав мене на помилки швидше, ніж я встигав їх усвідомити, ранок у Гаю відчувався майже несправедливо спокійним.

Сон у мене давно перестав бути просто сном. Варто було тілу провалитися в глибше до царства морфея, як Каїр одразу затягував мене в симуляції. Коридори. Вузькі проходи. Ближній бій. Постріли. Повтор одного й того ж руху доти, поки він не ставав або правильним, або болісно неможливим. Якщо я помилявся, Каїр не підвищував голос. Це було б занадто людяно. Він просто запускав усе ще раз. І ще раз. І ще.

Потім я прокидався.

І щоразу перші кілька секунд були найкращими. Не тому, що тіло не боліло. Боліло. Просто вже не смертельно. Плече тягнуло тупо й рівно, ребра ще пам’ятали кожен чужий удар, нога часом відгукувалася мерзким фантомним ворушінням під шкірою. Але тут, у Гаю, усе це не здавалося вироком. Просто станом, який рано чи пізно можна буде пережити.

Кілька разів я ловив себе на іншій, не такій уже приємній думці: як там без мене Оплот. Чи не попливе щось, поки я тут граюся в пацієнта серед хижої ботаніки. Каїр щоразу обривав це майже одразу.

«Нічого з ними не станеться. Ми залишили Харону достатньо чіткі інструкції. Система працює не тому, що ти постійно стоїш над нею, а тому, що вона вже навчилася рухатися без тебе.»

Це не заспокоювало повністю. Але змушувало визнати очевидне: без мене там світ не завалився. І саме це, мабуть, означало, що ми все робили правильно.

Зоряна лікувала мене без ніжності й без пауз на співчуття. Щоранку приходила з новою порцією мазей, компресів і бурчання. Вона так і не вирішила, хто я для неї — пацієнт, експеримент чи додаткова робота, яку їй скинули без попередження. Мене це влаштовувало. Головне, що її руки знали, що робити.

— Уже краще, — сказала вона на четвертий чи п’ятий ранок, коли міняла пов’язку на боці. — Але якщо ще раз полізеш отримувати такі травми, я особисто допоможу тобі лишитися інвалідом.

— Оце вже майже турбота.

— Це економія моїх сил, — відрізала вона. — Я не люблю лагодити одне й те саме двічі.

Борис теж потроху повертався до живих. Спершу просто лежав і дивився крізь усіх так, ніби ще не вирішив, чи варто вертатися остаточно. Потім почав сидіти. Ще пізніше — говорити. Недовго, уривками, але вже без тієї смертельної порожнечі в очах, яка була в нього в перший день.

Мирон, як і раніше, говорив мало. Лук’ян — навпаки, рівно стільки, щоб не створювати враження товариськості, але все ж постійно опинявся десь поруч. То показував, де в Гаю безпечно ходити самому, а де краще не перевіряти межі чужої дурості. То тягнув мене до краю заростей, щоб я “просто подивився”, як вони ставлять пастки. То мовчки сідав поруч, коли я чистив зброю або просто сидів біля струмка.

Ярина була тихішою за всіх. З’являлася майже без звуку, як і раніше. Приносила воду, трави, їжу, іноді щось пояснювала про місцеві рослини — коротко, без жодного бажання вразити знаннями. Просто ділилася тим, що для неї й так було звичним. І від цього Гай поступово переставав бути чужим не тільки зовні.

Навіть повітря тут діяло інакше.

Каїр не помилився: Гай справді привчав до себе. Організм швидше відновлювався, дихалося глибше, вода з місцевого струмка ніби проходила крізь тіло чистіше, ніж мала б. Кілька разів я ловив себе на простій, майже ганебній думці: якби не нічні тренування, не Зорянині мазі, що пекли, як концентрована образа, і не постійне відчуття, що під усім цим спокоєм лежить щось дуже старе й дуже голодне, це справді могло б нагадувати курорт.

Тільки курорт, у якому рослини іноді дивляться на тебе занадто уважно.

Після кількох днів безперервного лікування, їжі й чужого спокою руки нарешті перестали сіпатися від кожного різкого руху. Не повністю. Але вже достатньо, щоб знову взятися за щось дрібніше й точніше, ніж власне виживання.

Я сидів біля струмка, трохи нижче сторожки, де вода йшла між камінням чисто, ніби весь бруд світу просто оминав це місце з поваги чи страху. На колінах лежала сокира старшого.

Я досі не вирішив, чому не віддав її комусь із гайових і не закинув у куток як звичайний трофей. Мабуть, тому що вона від самого початку не виглядала звичайною.

Навіть зараз, коли стара кров уже майже вся зійшла під мокрою тканиною, це відчувалося ще сильніше. Не форма — хоча й форма була трохи не така, ніби людська рука колись намагалась повторити чужу ідею, не до кінця зрозумівши, чому вона саме така. Не вага — хоч баланс у неї був дивно точний для зброї, яку мав би тягати звичайний загонщик. Найбільше дратували знаки.