Розділ 39.

До розподільчої станції залишалося якихось двісті п’ятдесят метрів.
Після попереднього прориву вони далися надто легко. Ніхто більше не вискакував зі стін, не летіли шипи, не доводилося переступати через істот, які ще ворушилися у вогні. Тільки стара колія, бетон, пил і наші кроки — важкі й нерівні після бою.
Люди все одно тримали зброю напоготові.
Броню вкривали кіптява, темні патьоки й місцями сліди хімічних опіків від зхаріантської крові. У Льоші щит тримався більше на впертості, ніж на кріпленнях, у кількох екзів пластини були пошкоджені настільки, що місцями оголювали внутрішні системи, а одного бійця позаду вели під руку — пошкоджений привід змушував його тягнути ногу. Жарти про чисту перемогу закінчилися.
Розподільчий вузол зустрів нас темрявою й запахом старої вологи.
— Чисто, — доповів Тінь.
— Ключ, коли буде подана вода?
— Уже працюю над цим.
Він із двома техніками пройшов до насосного обладнання. За кілька хвилин у темряві один за одним ожили переносні прожектори, висвітлюючи труби завтовшки майже з мене, старі електродвигуни й величезні засувки.
— Хароне, посприяй їм.
— Уже передаю схему вузла та рекомендовану послідовність запуску.
Ключ підняв голову.
— Оце добре. Завжди приємно працювати, маючи інструкцію.
Автоматика майже не працювала. Дві засувки довелося відкривати вручну, ще одну техніки розходжували приводом, поки метал не застогнав так, ніби зараз трісне. Насос на першій лінії не запустився взагалі.
— Другий контур, — сказав Ключ. — Цей мертвий.
— Другий працездатний на сімдесят два відсотки, — підтвердив Харон.
— Мені й п’ятдесяти вистачить.
За хвилину двигун здригнувся.
Спочатку нічого.
Потім десь у трубах глухо вдарило.
Ще раз.
І під ногами пішла легка вібрація.
Ключ поклав долоню на трубу й усміхнувся.
— Пішла.
— Точно?
— Якщо десь далі магістраль не лежить шматками — зараз ваші люди почнуть отримувати воду.
Майже одразу відкрився канал Оплоту.
— Капітане, бачимо зростання тиску. Повторюю: тиск у системі росте.
Хтось за спиною тихо видихнув.
Хао підняв голову.
— Тобто сьогодні буде душ?
— Звісно. Коли повернемося.
Він подивився на мене кілька секунд.
— Знаєш, у тебе рідкісний талант псувати хороші новини.
Повернувся до Назара.
— Перше завдання виконано. Збирай штурмову групу.
Вода пішла.
Тепер залишалися Загонщики.

Назар організував людей швидко.
Після попереднього бою довелося трохи перекроїти склад групи. Тих, чиї екзи втратили герметичність або мали серйозні пошкодження приводів, далі тягнути не було сенсу. Вести бій вони ще могли, тож цілком підходили для охорони спорядження, техніків і групи підтримки на розподільчій станції.
Артем стояв біля однієї з труб, тримаючи щит так, ніби вже шукав, кого ним прибити.
— Лишаєшся тут.
Він скривився.
— Знову? Людей достатньо. Я можу знадобитися там.
— Тут вода, поранені, боєприпаси й наш шлях назад. Якщо хтось вирішить відрізати нас від усього цього, я хочу, щоб він спочатку спитав у тебе.
Це подіяло краще.
— Добре, командире.
Тигр теж лишався з тиловою групою. Його люди займали підходи до станції, кілька екзобійців прикривали техніків, решта перевіряли зброю й перерозподіляли боєприпаси. Ми забрали вперед усе, що могло знадобитися для короткого жорсткого штурму, але вже без запасу на ще одну війну із сотнями жуків.
Швидко переглянув тактичну карту.
Основна група Назара.
Тінь, Хао, Джміль, Льоша, Грим та інші, чиї костюми залишалися повністю боєздатними. Також Сьомий із рештою Пустих і Аурелією.
Її мітка стояла трохи осторонь.
Погляд затримався на ній на секунду довше, ніж потрібно.
Аурелія це помітила.
— Навіть не починай.
— Я ще нічого не сказав.
— Саме тому попереджаю заздалегідь.
— Ти пам’ятаєш умови?
— Не відриватися від групи. Виконувати накази. Не бігати шукати людей, яких хочеться особисто вбити.
Хао повернув голову.
— Останній пункт звучить дуже конкретно.
— Не займай ефір, — одночасно сказали ми з Назаром.
Кілька людей засміялися.
Добре.
Нехай сміються, поки є можливість.
Льоша вже встиг замінити понівечений щит на запасний із вантажної платформи. Старий лишився біля техніків разом із пошкодженим спорядженням.
Перевірив загальний канал.
— Слухаємо уважно. Далі працюємо проти людей. Якщо їх ще можна так назвати. Озброєний боєць Загонщиків — ціль. Почав здаватися або кинув зброю — не стріляємо, одразу в’яжемо. Беззбройних не чіпати. Полонених, якщо знайдемо, відводимо в безпечний сектор. Наше завдання — знешкодити небезпеку, яку несе це поселення, а не перетворити його на братську могилу.
— Що маємо знати про це місце? — запитав хтось.
— Із того, що ми отримали від очевидців, місце дуже непривітне. Не знаю, як місцеві взагалі до такого докотилися, але найближче визначення — невільничий ринок у виконанні відморозків.
Назар перевірив готовність груп і невдоволено хмикнув.
— Історія цікава. Я вам учора кожному скидав файли по цьому місцю. Генеральний план хоч відкривали?
— Звісно.
— Так.
— Що за дурні питання?
— Уже легше, — буркнув Назар.
Тінь стояв біля дальнього службового проходу.
— До території Загонщиків звідси менше кілометра. Якщо старі схеми не брешуть.
Озирнувся на розподільчу станцію. Насоси вже гуділи рівно, десь усередині величезних труб ішла вода.
— Рушаємо.
Тінь зник у темному коридорі.
Ми пішли за ним.
Попереду чекали люди.

Попереду пішли втрьох.
Тінь — першим. Я за ним. Хао тримався метрів за п’ять позаду, дивно тихий як для людини, яка зазвичай примудрялася говорити навіть тоді, коли говорити було не про що. Основна ударна група чекала далі в тунелі, готова рушити за нашим сигналом.
Завдання було простим.
Зайти так, щоб ніхто не зрозумів, що ми вже всередині.
Старий технічний прохід звужувався, підіймався вгору й закінчувався металевою решіткою. За нею виднілося слабке електричне світло.
Тінь завмер і підняв два пальці.
Люди.
Вимкнув зовнішні динаміки, посилив мікрофони й відсіяв шум вентиляції.
— От поясни мені, нахріна ми тут сидимо?
— Бо сказали.
— Решітка є. Там тільки жуки лазять, які сюди, до речі, навіть не лізуть. Хто тут полізе? Ми наче покарані.
— Значить, було за що. Навіщо треба було бійку влаштовувати в гостинному домі?
Кілька чоловіків засміялися.
— А чого вони послуги нормально не надають? Життям ризикував, заробляв, хотів відпочити, а там одне розчарування: «Дядечку, не чіпайте мене». От хто її взагалі випустив до клієнтів?
Пальці на іглострілі стиснулися трохи сильніше.
Схоже, пост стояв тут давно й жодної реальної небезпеки не бачив.
— Краще б нагорі чергували, — пролунав інший голос. — Там хоч подивитися є на що. Ці тупі заражені інколи приходять.
— А тут тільки ваші пики.
— Не скигли. Скоро зміна. Відпочинемо. Пропоную спочатку в бар завітати. Ми гарне пойло з одного складу притягли.
Почулися кроки.
Не з нашого боку.
Хтось ішов до них із глибини поселення.
— О, дивіться, кого привів.
Чоловічі голоси одразу пожвавішали.
А потім я почув плач.
Тихий. Здавлений.
— Ти зовсім довбень? — різко сказав хтось. — Зараз?
— А що зараз? Тут усе одно ніхто не ходить.
— Звідки вона?
— Сьогодні з родиною прийшла. Новенька. Просили прихистку.
Коротка пауза.
— Ну от і прихистили.
Зареготали.
За решіткою дівчина щось сказала, але крізь плач слів я не розібрав.
— Тихо ти. Ніхто тебе не вб’є.
— Ще як кричати буде.
Новий вибух сміху.
Тінь повернув голову.
Навіть крізь шолом було зрозуміло, що дозволу він не питає.
Показав п’ять пальців.
П’ятеро.
Хао торкнувся руків’я меча.
Кивнув.
І Тінь зник.
Не став невидимим. Просто в якийсь момент погляд перестав за нього чіплятися. Поверхня екза підхопила кольори бетону, тіні й брудного світла попереду, контури розмазалися, загубилися серед стін. Навіть система мого костюма продовжувала тримати дружню мітку там, де очима я вже майже нічого не бачив.
Харон створив його екз саме під його можливості. Те, що без костюма дозволяло Тіні губитися в полі зору, тут підсилювалося адаптивною поверхнею броні.
Разом вони робили його майже примарою.
Тінь безшумно пройшов крізь проміжок біля решітки.
Перший Загонщик навіть не зрозумів, що сталося.
Рука Тіні затиснула йому рот, короткий рух клинка — і чоловік беззвучно осів на підлогу.
Другий обернувся.
Запізно.
Я вже вийшов з укриття й рухався до них.
Дві голки з іглостріла увійшли йому в голову.
Третій устиг лише відкрити рота.
Хао пролетів останні метри так швидко, що я побачив уже розмите завершення руху. Катана ударила знизу, чоловіка розвернуло й кинуло на стіну.
— Тривога!..
Четвертий потягнувся до автомата.
Тінь був уже поруч.
Клинок промайнув один раз.
Голова вдарилася об підлогу раніше, ніж тіло. Кров ударила струменем у стелю й розсипалася по бетону темними бризками.
Останній відштовхнув дівчину й рвонув до дверей.
Натиснув спуск.
Черга голок прошила спину. Він зробив ще два кроки, врізався в одвірок і сповз униз.
Тиша повернулася секунд за п’ять.
Дівчина сиділа біля стіни, притискаючи до себе розірвану сорочку. Обличчя в крові, губа розсічена, одна щока вже наливалася синцем. Вона дивилася то на нас, то на тіла навколо й, здається, взагалі не розуміла, що сталося.
Щойно тут було п’ятеро чоловіків, які сміялися, тягнули до неї руки й були цілковито впевнені, що можуть робити все, що заманеться.
Тепер один лежав із простреленою головою. Другий — без неї. Решта за кілька секунд перетворилися на закривавлені тіла.
Хао першим прибрав меч.
— Спокійно. Ми не з ними, — сказав він через зовнішній динамік.
Голос із шолома вийшов глухим і трохи спотвореним.
Дівчина відсахнулася ще сильніше.
Не дивно.
Троє закутих у броню людей щойно влаштували перед нею бійню. Після побаченого ми навряд чи скидалися на рятівників.
Зняв із одного вбитого куртку, але побачив кров і відкинув убік. Тінь знайшов біля поста кілька складених речей, вибрав чисті штани й кофту та поклав поруч із дівчиною.
— Можеш одягнутися. Ми відвернемося.
Знімати шоломи, щоб її заспокоїти, ніхто не збирався. Ми все ще були на території ворога.
Дівчина не відповіла.
— Тебе як звати? — тихіше запитав Хао.
Губи ворухнулися, але голосу майже не було.
— Потім, — сказав я. — Зараз головне, що ти більше тут не залишишся.
Відкрив канал.
— Назар. Прохід чистий. П’ятьох ліквідовано. Є цивільна, потребує допомоги. Заводь групу. Починаємо штурм.
— Прийняв.
За кілька хвилин за нашими спинами з’явилися перші екзобійці. Разом із ними підійшов медик і двоє людей із групи забезпечення. Вони залишилися біля дівчини, намагаючись її заспокоїти й готуючи евакуацію назад до розподільчої станції.
Штурмова група мовчки проходила повз тіла Загонщиків.
Ніхто не питав, що тут сталося.
І так було зрозуміло.
Назар зупинився біля мене.
— Непомітно зайшли?
Подивився на мертвий пост.
— Поки що так.
Він хмикнув.
— Оригінальне трактування слова «непомітно».
— Ніхто не встиг повідомити.
— Тоді приймається.
Попереду тягнувся освітлений коридор.
Тепер усередині була вся штурмова група.
І поки Загонщики ще не знали про наше проникнення, цим треба було скористатися.
Ми мали вдарити їм у спину раніше, ніж вони зрозуміють, що ворог уже всередині.