Розділ 36.

Перші дні Аурелія майже не пам’ятала.
У пам’яті залишилися уривки. Телефон, який безперервно дзвонив на кухонному столі. Мати, що складала речі в сумки й раз по раз витягала половину назад, бо батько сказав брати тільки найнеобхідніше. Телевізор без звуку, на якому показували ті самі кадри: перекриті дороги, пожежі, натовпи людей і когось, хто біг посеред проїжджої частини так швидко, що оператор не встигав тримати його в кадрі.
А ще батьків голос.
Спокійний настільки, що від цього ставало страшніше.
— Ми їдемо на підприємство.
— Там безпечніше? — запитала мати.
Він кілька секунд дивився у вікно.
— Там є куди закрити двері.
Це була не відповідь.
Але іншої ніхто не вимагав.
Батько керував великим оборонним підприємством, значна частина якого ховалася під землею ще задовго до того, як це стало перевагою. Цехи, склади, технічні тунелі, захищені приміщення, старі герметичні шлюзи — усе те, що роками здавалося надмірною спадщиною минулого, за одну ніч перетворилося на шанс вижити.
До головного в’їзду вони добиралися майже три години.
Дорога була забита машинами. Люди сигналили, сварилися, кидали автомобілі просто посеред смуг і йшли пішки. На одному перехресті чоловік стояв біля перевернутого автобуса й кричав, що всередині залишилися люди. Ніхто не зупинився.
Батько теж.
Аурелія тоді вперше побачила, як сильно він стискає кермо.
— Ми не можемо допомогти всім, — тихо сказала мати.
— Знаю.
Він відповів надто швидко.
Біля підприємства вже стояла озброєна охорона. За ворота пропускали працівників, їхні сім’ї й тих, кого керівництво встигло внести до списків. Поряд із прохідною зібрався натовп людей, яких усередину не пускали.
Хтось благав.
Хтось пропонував гроші.
Жінка тримала на руках маленького хлопчика й кричала батькові Аурелії, що знає його, що колись працювала тут бухгалтеркою.
Він зупинився.
Подивився на охоронця.
— Скільки ще місць?
— Ми вже перевищили розрахунок майже на дві сотні.
Жінка почула.
— Будь ласка.
Батько заплющив очі лише на секунду.
— Впустіть її з дитиною.
Після цього заговорили всі.
Охорона ледве втримала ворота.
Саме тоді Аурелія вперше зрозуміла, що навіть можливість урятувати когось може виглядати страшно.
Під землю спустилися вже ввечері.
Спочатку там було майже затишно. Над головою горіли лампи, працювала вентиляція, із труб ішла вода. На складах зберігалися сухі продукти, консерви, медикаменти, форма, інструменти й навіть старі аварійні запаси, про існування яких більшість працівників не знала.
Батько майже не спав.
Удень він розподіляв приміщення, людей і запаси. Уночі ходив із начальником охорони тунелями й вирішував, які проходи закривати першими. Через кілька днів верхні поверхи підприємства майже повністю відрізали від підземної частини — важкі двері заварювали, проходи завалювали бетонними блоками, перед шлюзами виставляли пости.
Мати допомагала в медичному секторі, хоча лікаркою ніколи не була. Вона сортувала ліки, носила воду, сиділа з дітьми, поки їхні батьки працювали. Ввечері поверталася до маленької кімнати, яку виділили їхній сім’ї, сідала поруч з Аурелією й кілька хвилин просто мовчала.
— Ми тут надовго? — одного разу запитала Аурелія.
Мати посміхнулася.
— Ненадовго.
Аурелія повірила.
Тоді всі ще вірили.
Перший місяць вони навіть намагалися жити нормально. Встановили графіки роботи, чергування, заняття для дітей. У великому підземному холі поставили столи, там їли, обговорювали новини й сперечалися, коли можна буде повернутися нагору.
Потім один із охоронців прокинувся з пальцями, які більше не згиналися.
Шкіра на них стала сірою й твердою, наче камінь.
Через два дні жінка з бухгалтерії почала чути розмови через три закриті двері.
Ще через тиждень у хлопця з ремонтної бригади температура піднялася так високо, що термометр перестав її показувати. Він не помер. Наступного ранку стояв біля своєї койки живий, переляканий і зовсім холодний на дотик.
Спочатку людей водили до лікарів.
Потім почали відводити окремо.
Батько називав це карантином.
— Ми не знаємо, що з ними відбувається, — пояснював він матері ввечері. — Не знаємо, чи це передається. Не знаємо, що буде завтра.
— Вони наші люди.
— Саме тому я їх не викинув назовні.
— Але ти замкнув їх.
Батько довго мовчав.
— Я замкнув двері між ними й трьома сотнями людей.
Аурелія лежала за тонкою перегородкою й удавала, що спить.
Мати більше нічого не сказала.
З кожним тижнем ізольований сектор зростав.
Спочатку там було п’ятеро людей.
Потім дев’ять.
Потім більше двадцяти.
Дехто боявся власних змін більше, ніж решта боялася їх. Інші швидко зрозуміли, що стали сильнішими, швидшими або отримали щось, чого не мали до катастрофи.
І саме вони почали ставити запитання.
Чому вони за дверима?
Чому охорона може ходити зі зброєю, а людина, здатна зігнути металевий прут голими руками, має просити дозволу вийти в туалет?
Чому їм приносять їжу через шлюз, наче вони заражені?
Одного вечора хтось написав на дверях ізольованого сектора великими чорними літерами:
МИ НЕ ХВОРІ.
Напис стерли.
Наступного ранку він з’явився знову.
Цього разу нижче додали:
ВИ ПРОСТО НАС БОЇТЕСЯ.
Батько довго стояв перед дверима й дивився на ці слова.
Аурелія була поруч.
— Вони мають рацію? — запитала вона.
Він не відповів одразу.
— Я не знаю.
Це налякало її більше за будь-що інше.
Бо до того дня батько завжди знав, що робити.

Напруга росла повільно. Настільки повільно, що люди встигали до неї звикати.
У підземних коридорах дедалі частіше сперечалися. Спочатку пошепки, потім уже не ховаючись. Хтось вимагав випустити ізольованих, хтось, навпаки, пропонував замкнути сектор наглухо. Охорона кілька разів знаходила зламані замки на технічних дверях, зникали продукти, один раз пропав пістолет.
Батько намагався втримати порядок.
Він збирав людей у центральному холі, пояснював, показував залишки запасів, обіцяв переглянути правила карантину. Навіть почав дозволяти частині мутованих виходити під наглядом, якщо лікарі не бачили в них небезпеки.
Це вже нічого не змінювало.
Кілька годин свободи не могли стерти місяці, проведені за замкненими дверима.
А потім прийшли нові люди.
Їх було дванадцятеро.
Охорона помітила групу біля зовнішнього шлюзу вранці. Вони стояли просто посеред розбитого цеху й навіть не намагалися ховатися. Озброєні, брудні, у змішаному військовому й цивільному одязі, але дивно спокійні для тих, хто весь цей час прожив нагорі.
І вони принесли їжу.
Не кілька банок.
Цілі рюкзаки консервів, крупи, сушене м’ясо, медикаменти, батареї, навіть кілька упаковок кави.
Люди дивилися на все це майже як на скарби.
— Звідки? — запитав батько.
Чоловік, який говорив від імені групи, посміхнувся.
До катастрофи він, як потім з’ясувалося, керував відділом продажів у якійсь великій компанії. Тепер від колишнього менеджера залишився тільки добре поставлений голос.
— Місто велике. Треба просто знати, де шукати.
— І як ви вижили там стільки часу?
Посмішка стала трохи ширшою.
— Пристосувалися.
Тоді це слово ще не мало того значення, яке отримає пізніше.
Нових поселили в окремому секторі. Їм дали їжу, воду, можливість помитися. Двоє мали помітні мутації: у одного під шкірою на руках виступали темні пластини, інша жінка рухалася занадто швидко — не настільки, щоб це здавалося неможливим, але достатньо, щоб за нею мимоволі стежили.
Ще кількох змін майже не було видно.
Вони багато розмовляли.
З охороною.
З робітниками.
Особливо — з тими, кого раніше тримали в ізольованому секторі.
Батько помітив це.
— Вони підуть завтра, — сказав він увечері.
Мати перестала складати одяг.
— Чому?
— Не подобаються вони мені.
— Вони принесли їжу.
— Саме це мені й не подобається.
Вона подивилася на нього.
— Ти думаєш, вони хочуть залишитися?
— Думаю, вони вже вирішили, що залишаться.
У ту ніч Аурелія прокинулася від того, що згасло світло.
Не аварійне.
Усе.
Вентиляція затихла, і підземелля раптом стало настільки беззвучним, що вона почула власне серце.
Потім десь далеко гримнув постріл.
Ще один.
Мати миттєво підвелася.
— Не виходь.
— Де тато?
— Не виходь із кімнати.
Вона відкрила двері.
У коридорі вже бігли люди.
Хтось кричав, щоб усі поверталися в кімнати. Десь ближче до центрального холу працювала автоматична зброя. Потім почувся звук, якого Аурелія спочатку не впізнала.
Людина кричала дуже довго.
Мати зачинила двері.
Замок клацнув.
— У ванну. Зараз.
— Мамо…
— Ауреліє!
Вона ніколи раніше не чула від неї такого голосу.
Аурелія забилася в маленьке технічне приміщення за санвузлом і притиснула долоні до вух.
Це не допомагало.
За стіною бігали.
Говорили.
Хтось сміявся.
Потім у двері їхньої кімнати постукали.
Тричі.
Повільно.
— Відчиніть.
Мати мовчала.
— Ми знаємо, що ви там.
Удар.
Двері здригнулися.
Другий.
На третьому замок вилетів.
Аурелія почула голос матері.
— Не чіпайте її.
Хтось відповів:
— А ми поки й не збиралися.
Потім щось упало.