Розділ 34.

Прокинувся ще до того, як у медичному секторі ввімкнулось ранкове світло. Кілька секунд лежав нерухомо, прислухаючись до себе. Біль нікуди не зник — глухий, глибокий, наче всередині повільно протягували крізь м’язи розпечений дріт, але за останні кілька днів я вже навчився відрізняти звичайний фон від моментів, коли те, що залишилося від браслета, знову починало рухатися.
Сьогодні фон був терпимим. Тож я спустив ноги на підлогу й почав із відтискань.
Перші двадцять відтискань пішли легко. Після шістдесятого дихання вже збилося настільки, що довелося зупинитися. Місяць у капсулі нікуди не подівся, хоч тіло й намагалося вдавати протилежне.
— Поточне навантаження перевищує рекомендоване лікувальним планом, — повідомив Харон. 
— Я тебе не питав. 
— Це не робить рекомендацію менш актуальною.
Далі були присідання й підтягування. Рухи тіло пам’ятало прекрасно — Каїр занадто довго вбивав їх у м’язову пам’ять. Проблемою залишалася витривалість: сила поверталася швидко, але після кожної серії організм вимагав перепочинку.
Раніше Каїр умів знаходити в мені резерви, про існування яких я сам не знав. Без нього різниця відчувалася набагато сильніше, ніж хотілося визнавати.
До підвального спортзалу Оплоту дійшов уже розігрітим. Усередині було людно: хтось тягнув штангу, двоє хлопців сперечалися біля саморобного тренажера, у кутку жінка з перев’язаним коліном повільно крутила педалі старого велотренажера. Я взяв вагу, яку раніше навіть не вважав серйозною, і після третього підходу зрозумів, що на сьогодні вистачить. Сила поверталася швидше, ніж мала б, але витривалість усе ще нагадувала, що ще кілька днів тому мене вчили просто нормально ходити.
Різкий біль прокотився від правого боку грудей униз, змусивши на секунду впертися долонею в стійку. Перечекав. Усередині щось ніби поворухнулося, після чого біль знову став знайомим тлом.
— Хароне, де Аурелія? — запитав я одну з технічних панелей у цьому підвалі-спортзалі.
— Зараз виконує другий виліт за сьогодні. Після доставки вантажу зі складу заплановано евакуацію групи, заблокованої в північно-західному секторі міста. Потім її змінить Міра.
— Тобто до вечора вона зайнята. А я, навпаки, вільний.
— За поточним розкладом — так.
За останні кілька днів ми бачилися уривками — кілька хвилин у коридорі, коротка розмова біля глайдера. Виявилося, поки я місяць лежав і героїчно нічого не робив, Аурелія перетворилася на одного з найзайнятіших людей Оплоту.
Що ж. До вечора часу вистачало.
Особливо якщо врахувати, що за мене чомусь уже почали вирішувати. Саме час було нагадати про себе.
Я витер долоні рушником і попрямував до виходу.
Подивимося, як у них вийде списати мене.

До арсеналу «Списа», де зберігався мій екзокостюм, я дістався хвилин за десять. Він стояв поруч із озброєнням — темний, важкий на вигляд. Я відкрив панель, вирішивши заодно переглянути, що взагалі є в Оплоті.
На панелі відображалася робота цеху: один звичайний екз уже збирали, ще два стояли в ремонті. За місяць арсенал помітно розрісся — вогнемети, кулемети, гранатомети, нові ящики боєприпасів. Розбиратися, що знайшли на складах, а що вже навчилися робити самі, зараз не хотілося.
— Перед використанням комплексу рекомендую встановити стандартний нейроінтерфейс, — повідомив Харон.
— Той самий, що зараз ставлять усім користувачам?
— Так. Поточний механізм вашої взаємодії з обладнанням залишається недостатньо вивченим. Крім того, інтегрований у ваше тіло тактичний модуль пошкоджений, а його залишки продовжують змінювати положення.
Я глянув на костюм.
— Слухай, не відволікай зайвими балачками.
Зробив крок до броні, і вона почала розкриватися назустріч. Ступив усередину, завів руки, відчув, як секції зійшлися на грудях і спині.
На секунду завмер.
Нічого.
Точніше — саме так усе й мало бути.
Поворухнув пальцями. Броньовані рукавички повторили рух без найменшого запізнення. Підняв руку, стиснув кулак, зробив крок. Костюм не тягнув за собою й не випереджав — він просто рухався разом зі мною, ніби між думкою й металом узагалі не існувало проміжку.
Так само було раніше.
Коли я ще не замислювався, хто саме забезпечує цей зв’язок.
Повільно видихнув і зробив кілька різких рухів: крок убік, розворот, випад. Екз підхоплював тіло легко, компенсуючи слабкість настільки природно, що після ранкового спортзалу різниця відчувалася майже образливо.
— Схоже, імплант мені поки не потрібен.
— Функціональність справді збережена, — визнав Харон. — Хоча механізм для мене залишається невідомим.
— Мені достатньо першої половини.
Підняв долоні й лише тоді помітив, що рукавички виглядали трохи інакше. Темні пластини стали дрібнішими, між ними з’явилися тонкі вставки іншого матеріалу, що сходилися ближче до центру долоні.
— Ти щось перероблював?
— Конструктивна зміна.
— Це я вже зрозумів. Більше конкретики.
— Властивості інтегрованого ядра залишаються невідомими. Тому я змінив структуру долонних секцій так, щоб окрім штатних емітерів вони не перешкоджали можливому виходу енергії безпосередньо з вашого організму.
Я ще раз подивився на руку.
— Ти навіть не знаєш, чи я взагалі здатен щось генерувати.
— Саме тому конструкція не залежить від конкретного типу впливу. Я взяв на себе відповідальність доопрацювати костюм.
— Захисні функції збережені?
— Рівень захисту в ділянках долонь зменшився на три відсотки. На загальний рівень захисту вплив незначний.
Стиснув кулак. Нічого не сталося. Жодного світіння, імпульсу чи іншого дива.
І добре.
На сьогодні мені вистачало й того, що костюм знову відчувався своїм.
Я активував шолом і рушив до тренувального майданчика.

На тренувальному майданчику було шумно. Десь ляскали по металу навчальні клинки, під ногами важко бухали екзокостюми, а з дальнього кінця полігона раз по раз долинали голоси Хао та Джмеля, які пояснювали комусь, що стіна існує не для того, щоб у неї врізатися. Судячи з глухого удару за мить, пояснення засвоїли не всі.
За кілька днів картина майже не змінилася, хіба що людей у броні стало більше. Частина вже рухалася цілком пристойно, інші досі поводилися так, ніби костюм намагався втекти разом із ними. Техніки сиділи вздовж стіни з відкритими панелями й щось постійно коригували, а Назар стояв біля тренувального кола й спостерігав за двома новачками.
Побачивши мене, він спочатку просто підняв брову.
— Привіт. Ти як?
— І тобі добрий день. Нормально.
— Тебе виписали?
— Ні.
— Навіщо тоді ти тут?
— Дружній спаринг?
Тепер друга брова наздогнала першу.
— Ілле, ти кілька днів тому ледве ходив.
— Сьогодні вже краще. Я маю йти з вами.
Назар ковзнув поглядом по моєму костюму, потім кудись поверх плеча, ніби сподівався побачити Левицького, який зараз прибіжить і припинить це неподобство.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
Хао почув останні слова й одразу опинився поруч.
— Я ставлю на Назара.
— Оце вся твоя дружня підтримка?
— Він хоча б останній місяць тренувався, а не спав.
— Не дуже переконливий аргумент.
— Я так розумію, ти хочеш спаринг у спорядженні? — запитав Назар.
— Так. Спеціально для цього й одягнувся.
Назар зітхнув і пішов до стенду, де стояла його броня. Кілька техніків допомогли йому вдягнутися.