Розділ 33.

Свідомість повернулася разом із болем.
Не різким, не таким, від якого тіло саме смикається й намагається втекти. Навпаки — повільним, глибоким, майже спокійним. Він тягнувся десь із грудей униз, зміщувався всередині й час від часу впивався в нерви так, ніби крізь мене дуже повільно проштовхували шматок металу.
Розплющити очі вдалося не одразу.
Перед обличчям колихалася напівпрозора рідина. За нею плавали розмиті плями світла, а десь збоку рівномірно блимала зелена смуга.
Медична капсула.
Пам’ять підтягувалася уривками.
Гай.
Звір.
Кігті, що пройшли крізь живіт.
Назар.
Спалах.
Серце.
Темрява.
А потім інше місце.
Каїр навпроти.
Зошит на столі.
Порожнє крісло.
«Каїре?»
Відповіді не було.
Спробував ще раз.
«Каїре».
Тиша.
Навіть звичного відчуття його присутності не залишилося. Нічого на межі думки, жодної сухої репліки про те, що я знову роблю щось неправильно.
Тільки біль.
— Капітане.
Голос Харона почувся ніби крізь воду.
— Якщо ви мене чуєте, не намагайтеся рухатися.
Хотів відповісти, але замість слів із горла вирвався якийсь жалюгідний звук.
— Реакція на звернення зафіксована. Свідомість відновлюється.
Кришка капсули почала підніматися.
Рідина пішла вниз, відкриваючи обличчя. Холодне повітря торкнулося шкіри, і майже одразу стало важко дихати.
— Повільно, — сказав Харон. — Дихальна система функціонує нормально. Відчуття задухи є наслідком тривалого перебування в капсулі.
— Скільки?..
Голос не впізнав навіть сам.
Хрипкий. Слабкий.
— Двадцять вісім діб, дев’ять годин і сорок три хвилини з моменту завершення оперативного втручання.
Кілька секунд просто дивився в стелю.
— Повтори.
— Двадцять вісім діб…
— Здається я з першого разу почув.
Двадцять вісім днів.
Майже місяць.
Спробував підняти руку.
Не вийшло.
Точніше, рука послухалася, але з таким запізненням і слабкістю, наче належала комусь іншому.
— Я попередив не рухатися.
— Мені треба було перевірити, чи руки ще мої.
— Обидві належать вам.
— Уже добре.
Двері медичного відсіку відчинилися.
Левицький увійшов першим, майже на ходу застібаючи халат. За ним з’явилася Ярина.
— Ну нарешті, — сказав професор. — Я вже почав думати, що ти вирішив оселитися там назавжди.
— Сервіс непоганий.
— Ще й жартує. Значить, мозок не постраждав більше, ніж був пошкоджений раніше.
Ярина підійшла ближче.
— Як ти?
— Прекрасно. Проспав місяць і все одно не виспався.
Левицький нахилився над капсулою, перевіряючи показники.
— Болить?
Питання нагадало тілу, що воно саме чекало нагоди висловитися.
Щось усередині повільно змістилося.
Біль пройшов від правого боку грудей до живота, на секунду став гострим, а потім знову перетворився на тупий тиск.
Зціпив зуби.
— Є трохи.
Левицький глянув на мене.
— «Трохи»?
— Добре. Болить.
— Знеболення вже максимальне в межах того, що залишить розум чистим.
— Тоді в тебе погане знеболення.
— Воно нормальне. Проблема в іншому. Ми дещо знайшли.
— Оце вже більше схоже на діагноз.
Ярина усміхнулася, але Левицький не підтримав.
— Хароне, покажи.
Над капсулою розгорнулася проєкція мого тіла.

Спочатку нічого незвичайного не побачив. Потім Харон прибрав частину шарів, залишивши судини, нервові структури й кілька додаткових органів.
У центрі грудної клітки світилася нова структура.
Ядро.
Воно виглядало інакше, ніж ті, які я бачив у мутантів. Менше, щільніше й уже не як щось стороннє, просто покладене всередину. Від нього розходилися судини, нервові волокна й тонкі темні нитки, що зросталися з навколишніми тканинами.
— Воно прижилося? — запитав я.
— На цей момент ознак відторгнення немає, — відповів Харон. — Ядро сформувало стабільний судинний зв’язок з організмом і численні нервові контакти. Увесь період перебування в комі вас живили концентрованими поживними сумішами, однак рівень поживних речовин у крові починав падати вже приблизно через пів години після введення. Швидкість регенерації клітин значно підвищилася. Розпад тканин і неконтрольовані мутації припинилися.
— То я не помираю?
— Саме так.
— Добре. Прокинувся — і одразу гарні новини. Останнім часом уже набридло проходити обстеження й чути від тебе одне й те саме.
Левицький збільшив зображення.
— Ядро зараз — найменша з наших проблем.
Поруч із ним з’явилася тонка темна структура.
Вона тягнулася від правого передпліччя крізь плече й далі через тканини грудної клітки, закінчуючись усього за кілька сантиметрів від ядра.
Дивився на неї, і всередині повільно холонуло.
Не тому, що не впізнав.
Саме тому, що впізнав.
Це були залишки модуля.
Те, що колись було тактичним браслетом Каїра, потім увійшло в руку, зрослося зі мною, а після всіх змін уже давно перестало бути окремим предметом.
— І в чому взагалі проблема?
— Основна частина структури розташовувалася в зоні правого передпліччя та плеча, — відповів Харон.
Подивився на проєкцію ще раз.
— А зараз вона біля ядра.
— Так.
— Вона пройшла через половину мого тіла?
— Формулювання спрощене, але правильне.
— Як?
Харон підсвітив слід за структурою.
— Із невідомих нам причин ядро притягує до себе цей елемент, а він, у свою чергу, переміщується безпосередньо крізь тканини, пошкоджуючи їх.
Мовчав кілька секунд.
— Тобто просто повзе напролом?
— Це ще більш спрощене формулювання.
— Але правильне?
— Так.
Левицький важко видихнув.
— Саме тому й болить. Воно не вибирає дороги. М’язи, сполучна тканина, дрібні судини, нерви — усе, що опиняється попереду, пошкоджується.
— І я досі живий.
— Оце якраз найцікавіше, — сказала Ярина. — Регенерація встигає за ним.
Харон змінив модель.
За темною структурою залишалася тонка смуга пошкоджень, але трохи далі тканини вже виглядали майже нормальними.
— Швидкість відновлення значно перевищує людську норму, — сказав він. — Пошкодження компенсуються достатньо швидко, щоб не створювати безпосередньої загрози життю.
— А нерви?
— Відновлюються також.
— Тому знеболення не допомагає?
Левицький кивнув.
— Допомагає. Просто не настільки, як тобі хотілося б. Коли щось фізично проходить через нервові пучки, повністю прибрати відчуття й при цьому не вимкнути тебе разом із диханням та половиною організму складно.
Подивився на темну нитку.
— Чому ви не витягли це?
У кімнаті стало трохи тихіше.
Левицький переглянувся з Яриною.
— Намагалися.
— І?
— Ти ледь не помер.
Цього разу навіть жартувати не захотілося.
Харон підсвітив кілька ділянок.
— Під час спроби відокремити структуру зафіксовано різке падіння артеріального тиску, порушення роботи серця й органів дихання, дестабілізацію нервової активності та одночасний збій кількох регуляторних систем.
— Ми припинили майже одразу, — додав Левицький. — При цьому структура не перестала рухатися, а показники поступово повернулися до попередніх значень.
— І ви просто залишили це?
— А що ти пропонуєш? — професор подивився прямо на мене. — Спробувати ще раз і подивитися, чи помреш ти?
Погляд знову повернувся до проєкції.
Між залишками модуля й ядром залишалося зовсім небагато.
— Скільки їй ще?
— За поточної швидкості переміщення — від кількох діб до двох тижнів, — відповів Харон. — Швидкість нестабільна.
— А що буде, коли вона дістанеться ядра?
Пауза тривала лише мить.
— Ми не знаємо.
Заплющив очі.
«КАЇРЕ!»
Відповіді не було.
— Ну гаразд. Дякую вам, що врятували мені життя.
Ярина ледь усміхнулася.
— Це ти дав нам надію. Ми лише намагалися тебе підтримати.
Десь усередині знову щось повільно зрушилося.
Біль прокотився тілом.
І цього разу я вже точно знав, що саме його спричинило.
«Каїре?»
Тиша.
Темна структура на проєкції продовжувала свій шлях до ядра.