Розділ 28.

- - - Денис Левченко “Студент” - - - 

Після зборів Саган повернувся до адміністративного крила. Люди ще сперечалися в коридорах, керівники секторів вимагали пояснень, а на планшет сипалися повідомлення про затриманих, перевірки й необхідність відновити роботу музейного крила.

Ден дочекався, поки з кабінету вийдуть двоє охоронців, і постукав у відчинені двері.

— Можна?

Саган відірвався від екрана.

— Якщо швидко.

— Я хочу працювати в адміністрації.

Погляд підполковника ковзнув по ньому згори донизу.

— Чому?

— Бо вмію домовлятися з людьми, працювати з інформацією й бачити, де рішення створює більше проблем, ніж вирішує. А ще тому, що у вас тут половина справ тримається на тих, хто просто опинився поруч у потрібний момент.

— Сміливо.

— Неправда?

— Правда, — визнав Саган. — Але людей без польової підготовки до адміністрації не беру.

Ден насупився.

— Я прожив у цьому світі стільки ж, скільки й усі інші.

— За стінами бував?

— До Оплоту якось дістався.

— Це не відповідь.

Саган відклав планшет і відкинувся на спинку стільця.

— Пройдеш курс бійця. Навчишся користуватися зброєю, виходити в складі групи й виконувати накази. Потім кілька разів підеш у місто.

— І після цього ви візьмете мене в адміністрацію?

— Після цього розгляну твою кандидатуру.

— Я не збираюся ставати солдатом.

— І не треба. Але людина, яка вирішує, куди відправляти інших, повинна хоча б раз побачити, куди саме їх посилає.

Ден кілька секунд мовчав.

— Звучить так, ніби ви просто хочете від мене відчепитися.

— Якби хотів, уже сказав би «ні».

На цьому розмова закінчилася. Саган знову взявся за планшет, а Ден вийшов у коридор, намагаючись зрозуміти, чи отримав шанс, чи лише складнішу форму відмови.

До житлового сектора він не дійшов.

— Та працюй же ти, шматок довоєнного мотлоху!

Голос Інни долинув із невеликої кімнати зв’язку. За відчиненими дверима вона кілька разів ударила пальцем по завислому планшету, потім підняла його над столом, ніби збиралася перевірити міцність об стіну.

— Це навряд чи допоможе, — сказав Ден.

— Уже нічого не допоможе.

Він підійшов ближче.

— Покажи.

— Ти ще й технік?

— Ні. Просто в гуртожитку техніка або працювала після моїх рук, або переставала працювати назавжди. Обидва результати вважалися прийнятними.

Інна неохоче віддала планшет. Ден закрив завислий процес, прибрав кілька службових вікон і помітив, що пристрій намагається одночасно зберігати пакет даних, шифрувати його та підтримувати нестабільний канал.

— Він не завис. Йому погано.

— Мені теж. Але я продовжую працювати.

— На відміну від тебе, у нього майже не залишилося вільної пам’яті.

Ден зупинив непотрібні процеси, переніс частину файлів у зовнішнє сховище й перезапустив передачу. Екран кілька разів блимнув, після чого смуга завантаження зрушила з місця.

Інна одразу вихопила планшет.

— Працює.

— Не дякуй.

— Не збиралася.

На головному екрані перед нею тремтіло зернисте зображення чоловіка в навушниках. Зв’язок постійно розсипався квадратами, але голос уже можна було розібрати.

— Канал із іншим містом? — запитав Ден.

— Нарешті налагодили. Перешкоди з’їдають половину сигналу, тому Харон підготував для них пакет даних.