Розділ 27.

Бронемашину знову трусило на розбитій дорозі, але тепер усередині панувала зовсім інша тиша. П’ятеро врятованих лежали вздовж одного борту, зафіксовані ременями, Іван — біля задньої апарелі зі зв’язаними руками й понівеченими стопами. Решта розмістилися де доведеться, знімаючи шоломи й розглядаючи нові подряпини на броні.

— Ну що? — запитав я. — Ніхто ще не шкодує, що погодився на службу?

Грим одразу підняв руку.

— Маю уточнювальне запитання.

— Уже трохи страшно.

— Якщо відповідь «так», форму треба повертати?

— Разом із кулеметом.

— Тоді запитання знято. Усім задоволений.

У кузові хтось засміявся. Напруження, яке тримало людей від самого виїзду, нарешті почало спадати.

Назар провів рукавицею по подряпаному щиту.

— Я й до всього цього служив в армії, а потім працював на Оплот. Просто раніше забезпечення було трохи гіршим.

— Настали інші часи, — сказав Пріор. — Служба — слово старе, а проблеми нові.

— Ти наче не дуже засмучений, — зауважив Джміль.

Пріор відкинувся на борт.

— Знаєш, після строкової служби я вступив до університету, а потім почалося все це. Спочатку зібрав докупи гуртожиток, далі допомагав людям в адміністрації. Поки тягнув усе на собі, до мене постійно хтось приходив і чогось хотів. Набридло.

Він постукав пальцями по нагрудній пластині.

— Тут простіше. Є командир, є наказ — виконуй. Ще й медицина безкоштовна. Ін’єкції, які почав отримувати в Оплоті, справді допомогли. Останнім часом навіть емоції згасали, а тепер знову почуваюся людиною.

Пріор глянув на мене.

— І якщо хтось з адміністрації надумає проситися до твого підрозділу, особисто простежу, щоб він пройшов підготовку як належить і не став баластом.

— Не знаю щодо медицини, але ноги тут ламають безкоштовно, — пробурмотів Іван із підлоги.

Пріор нахилив голову в його бік.

— Бачиш, скільки переваг.

Джміль кілька разів стиснув пальці посиленої рукавиці.

— Щит залишаю. Спочатку думав, навіщо тягати таку плиту, якщо вже є броня. Після того здоровила передумав.

— Він майже зрушив тебе з місця, — нагадав Грим.

— Та не такий він і здоровий був.

— Це треба записати. Наступного разу, коли тебе понесуть до санчастини, скажемо, що ти майже не програв.

Хао сидів навпроти, поклавши катану на коліна. На відміну від інших, його броня майже не мала пошкоджень — лише кілька плям крові й тонка подряпина біля плеча.

— А ти? — запитав я. — Задоволений? Отримав костюм майже як у мене.

Він трохи поворухнув рукою, перевіряючи реакцію приводів.

— Костюм залишу. Лише дещо дороблю. Це погоджу з Хароном.

— А служба?

— Ти знаєш, що я поруч із тобою. Якщо називаєш це службою — нехай буде так.

— Нашу мету ти знаєш і підтримуєш.

— Тому я й тут.

— І навчання це не скасовує.

Хао скосив на мене погляд.

— Я навчаюся щодня.

— Ти тренуєшся, щоб відповідати жорстокості цього світу. Але меч не вирішує, куди бити. Для цього потрібна голова.

— Натякаєш, що я дурний?

— Кажу, що самовпевненість не замінює знань. Не хочеш ходити на загальні заняття — пройди програму індивідуально. Але пройди її. Мені поруч не потрібен безмозкий мечник.

Хао кілька секунд дивився на мене, потім провів великим пальцем по гарді катани.

— Лезо не мислить.

Розум веде мою сталь.

Курс я завершу.

Назар похитав головою.

— Він так говорить, ніби це ми проходимо випробувальний термін.