Розділ 20.

Розділ 20

Із лабораторії ми вийшли мовчки. Біля шлюзу нас обдало стерилізаційним туманом, але темна смуга на рукаві Левицького тільки зблякла. Професор ішов поруч, дивився собі під ноги й час від часу ворушив пальцями, ніби досі тримав між ними інструменти. Схоже, він її або не помічав, або не вважав достатньо важливою, щоб зупинитися.

Ярина знайшлася недалеко від лабораторного сектора. Харон виділив їй невелике приміщення, яке раніше використовувалося як склад витратних матеріалів. Тепер уздовж стін стояли низькі контейнери із землею, над ними тягнулися тонкі лампи, а в кутку тихо працювала система зрошення.

— Ти ж не будеш сваритися? — попередила вона, коли ми зайшли. — Це ще не город. Поки що тільки місце, де можна зрозуміти, що тепер узагалі росте. Я поговорила з Хароном, і він допоміг усе облаштувати.

У першому контейнері темніли паростки помідорів. Принаймні Ярина назвала їх помідорами, хоча стебла були занадто товстими, листя мало синюваті прожилки, а коріння вже виходило на поверхню тонкою рухливою сіткою. Поруч пробивалася зелень, схожа на кріп, але варто було нахилитися ближче, як її листочки повільно склалися.

Ярина присіла біля одного з контейнерів і обережно поправила землю навколо тонкого стебла. Лише тепер я помітив знайомий потертий портфель під столом — той самий, із яким вона прийшла з Гаю. Виявилося, крім речей, усередині весь цей час лежали загорнуті у вологу тканину паростки, насіння й кілька невеликих бульб.

— Навіщо ти все це несла?

Вона знизала плечима.

— Ти навіщо дурні запитання ставиш? Щоб у вас теж щось виросло. Хотіла принести сюди хоча б маленьку частину Гаю.

У її голосі не було злості. Тільки втома. Ярина займалася цим, бо справді хотіла знати, що вийде. Її цікавили не лише люди Гаю, їхні ядра чи сік Серця. Їй було цікаво, що сталося з життям навколо після того, як зхаріантський мутаген пройшовся по всій планеті.

— Усе навколо зазнало змін, — сказала вона. — Якщо є можливість це дослідити, я хочу стати частиною цього. Деякі рослини загинули, деякі стали отруйними, а інші, навпаки, ростуть швидше й майже не хворіють. Треба зрозуміти, що можна їсти, що лікує, а до чого краще навіть не торкатися.

— Коренева система реагує на тепло? — спитав Левицький.

Він уже стояв біля контейнера з помідорами й вивчав синюваті прожилки з тією самою увагою, з якою нещодавно дивився на паразита.

— На тепло, воду й рух поруч, — відповіла Ярина. — Навіщо — поки не знаю.

— Хароне, фіксуйте рух коренів окремо від росту стебла.

— Спостереження вже ведеться.

Професор ледь помітно всміхнувся. Схоже, після смертей у лабораторії йому вистачило кількох дивних паростків, щоб знайти наступне питання.

На сусідньому столі стояли шість запаяних контейнерів із каламутною зеленою рідиною. Поруч світилася коротка таблиця з результатами випробувань.

— Перша контрольна партія препарату для гайових готова, — сказала Ярина. — Він не поверне зміни назад, але має сповільнити подальшу перебудову й трохи вирівняти внутрішні процеси. Це лише перший варіант.

— Ризики? — спитав я.

— Є. Але значно менші, ніж якщо нічого не робити.

Подумати довелося недовго.

— Хароне, підготуй контрольну партію для транспортування в Гай безпечним маршрутом. Передай інструкцію, засоби для контролю реакції й окремо познач межі, після яких прийом треба зупинити.

— Прийнято. Партію буде відправлено транспортним дроном після завершення пакування. Координати місця доставки?

— Я покажу на карті, — сказала Ярина.

Вона видихнула так, ніби весь цей час чекала, що рішення знову відкладуть. Накрила контейнери з препаратом світлонепроникною пластиною, перевірила зрошення й пішла разом із нами до їдальні.

За столом Левицький мовчав. Їв повільно й механічно, але погляд час від часу зупинявся на власних пальцях. Мені їжа теж здавалася чимось зайвим — простим рухом тіла, яке не знало, що кілька годин тому вирішувало, кому залишити свідомість, а кого перетворити на інструмент.

Аурелія сіла навпроти й кілька секунд переводила погляд із мене на професора. Її здатність не потребувала запитань. Навіть Ярина, яка нічого не відчувала на відстані, швидко перестала розповідати про рослини.

— Щодо вильоту, — сказала Аурелія. — Нехай летить вона.

Левицький підняв очі, але промовчав.

— Нову пілотку, до речі, звати Міра, — пояснила Аурелія. — Вона сестра Артема. Харон навчав її, але я теж із нею займалася. Вона справляється. І мені буде приємніше знати, що в Оплоті вже двоє людей можуть підняти глайдер, а не тільки я.

— Це не навчальний маршрут, — сказав я.

— Знаю. Але колись у неї все одно має бути перший справжній виліт. Поруч будеш ти, Харон і сам глайдер Тео. Кращих умов уже не буде.

У її голосі не було відкритої образи чи спроби перевірити мене. Аурелія справді хотіла, щоб інша дівчина отримала шанс. Щоб Оплот перестав залежати від однієї людини хоча б у чомусь.

Відповіді я не дав.

Аурелія ще трохи почекала, потім опустила погляд до тарілки. За столом знову стало тихо, і цього разу мовчання стосувалося не тільки лабораторії.

- - -

Артем не любив виводити недосвідчені групи в їхні перші рейди містом. Ще менше йому подобалося одночасно випробовувати нове спорядження. Сьогодні обидва завдання чомусь вирішили поєднати: дали шістьох людей, які лише кілька днів тому завершили курс, і наказали перевірити іглостріли в реальних умовах.

Напевно, вибрали його не випадково. Мутація додала Артему витривалості й міцності, дозволяла витримати більше за звичайну людину й закрити собою того, хто не встигне зреагувати. У групах, які він водив містом, часто поверталися без жодного пораненого. 

Сам Артем вважав це не майстерністю, а мінімально прийнятним результатом.

Іглостріли працювали краще, ніж він очікував. Короткий сухий поштовх — і заражений біля перекинутого автобуса завмер, ніби забув, куди біг. Три голки увійшли під підборіддя, четверта пробила око. Тіло ще зробило два кроки й упало обличчям у мокрий асфальт, не встигнувши покликати інших.