Розділ 18.

Марк Вишняк покликав Назара без зайвих пояснень.

Той саме перевіряв список людей, яких мали перевести з тимчасового розміщення в нові кімнати, коли поруч зупинився невисокий чоловік у брудному комбінезоні. На рукаві в нього темніла пляма мастила, пальці були в дрібних порізах, а з кишені стирчав погнутий металевий маркер.

— Назаре, треба глянути.

Назар підняв на нього очі.

За останні дні “треба глянути” могло означати будь-що: від забитого фільтра до чергового конфлікту через місце для сну.

— Щось горить?

— Поки ні.

— Вибухає?

— Якщо ніхто не полізе руками, куди я заборонив, теж ні.

— Уже приємно. Веди.

Марк повів його не в музейний корпус, а вбік, за стару господарську частину.

Ще недавно там лежали завали, уламки бетонних плит, згорілі машини й купи металу, які всі звикли обходити стороною. Тепер простір змінився так, що Назар зупинився на кілька секунд. На розчищеній ділянці біля музею виріс цех — нерівний, шумний, накритий металевими листами, з контейнерами замість кімнат і кабелями, протягнутими просто над землею.

Там гуділи лебідки.

Іскрив зварювальний апарат. Люди в мазуті тягнули бронеплиту до старої вантажівки без дверей і капота. Біля іншої машини двоє знімали передню панель, третій звірявся з планшетом, а над його плечем завис маленький дрон Харона й підсвічував червоним місце, де різати не можна було. Далі, під окремим навісом, лежав напіврозібраний гелікоптер — без лопатей, із відкритим боком і позначеними фарбою вузлами.

— Це ти назвав “треба глянути”? — спитав Назар.

Марк навіть не обернувся.

— Ні. Це звичайний робочий процес.

— А що тоді?

— Ходімо далі.

Вони пройшли між рядами техніки.

Старі легкові машини стояли поруч із вантажівками, багі, броньованими каркасами й чимось, що колись було автобусом. На кузовах крейдою писали призначення: “евакуація”, “рейд”, “вода”, “склад”, “ворота”. Біля кожної машини лежали окремі купи деталей: те, що можна встановити одразу, те, що треба доробити тут, і те, що вже чекало відправки на корабель.

— Оце все йде на “корабель”? — Назар кивнув на контейнер із розібраними вузлами.

— Не все. Тільки те, що руками вже не врятуєш або що вигідніше переробити. Старі шестерні, спалені плати, редуктори, уламки двигунів, броньована кераміка, мідь, алюміній. Віддаємо матеріал і зразок — назад отримуємо готовий вузол або заготовку. Працює воно за принципами, які ми поки більше приймаємо, ніж розуміємо.

— Реплікатор?

— Так. Але не так, як люди собі уявляють. Це не чарівна коробка, куди сунув мотлох, а витягнув нову машину. Харон вередує, рахує витрати, лається через брудні матеріали й постійно нагадує, що теперішній підхід неефективний.

— І ти?

— Нагадую йому, що ми працюємо з тим, що маємо.

Назар усміхнувся краєм губ.

Цех жив не завдяки кораблю і не окремо від нього. Між людьми й Хароном уже виник дивний обмін: старий світ ішов у контейнери, корабель повертав нові вузли, а тут, у мазуті й пилюці, їх ставили на техніку, яку ще вчора вважали мертвою.

Марк зупинився біля вантажівки.

Кабіну їй розрізали, двері замінили грубими плитами, а спереду вже кріпили основу під лебідку. Поруч стояв новий силовий блок — темний, гладкий у місцях, де стара техніка мала б шви, і грубуватий там, де люди вже додали свої кріплення.

— Це буде евакуатор, — сказав Марк. — Не танк. Не для прориву. Машина, яка витягне поранених або поламану техніку з вулиці.

— Поїде?

— Поїде. Якщо знайдемо нормального водія і якщо хтось не вирішить перевірити, чи витримає вона удар об стіну.

— У нас із другим складніше.

— Знаю.

Далі стояли акумуляторні блоки.

Одні були розібрані до комірок, інші вже складені в грубі захисні короби з ручками й маркуванням. Поруч звисали кабелі, на столі лежали зарядні гнізда, а двоє хлопців під наглядом старшого діда перевіряли контакти.

— Оце серце всього, — сказав Марк. — Без енергії не буде ні машин, ні зв’язку, ні воріт, ні нормальної зброї. Генератори жруть пальне. Пальне треба возити. Щоб возити — потрібні машини. Щоб машини жили — потрібен цех. Коло замкнулося.

— Ти мені розповідаєш, чого тобі не вистачає? Може, ще воду до твого цеху треба провести?

— Буде водовоз. Якщо буде безпечний маршрут до річки, я дам машину, яка туди доїде й повернеться.

Назар глянув на нього.

Марк говорив спокійно, без спроби налякати. Саме тому його слова звучали гірше за будь-яку паніку.

Біля гелікоптера вони зупинилися.

Двоє робітників знімали довгий вузол із його нутра, третій тримав переносний екран, на якому Харон уже підсвітив зеленим деталі, придатні до переробки, і сірим — безнадійні.

— Полетить? — спитав Назар.

Марк повільно повернув до нього голову.