Розділ 17.

Комора була тісною, сухою й темною.
Колись тут, мабуть, зберігали інструменти або музейний мотлох, але тепер полиці вздовж стін були завішані брудною тканиною, а на самих стінах крізь пил і стару фарбу проступали намальовані вугіллям знаки. Криві спіралі, витягнуті очі, чорні долоні, схожі на відбитки тих, хто торкався стіни перед молитвою. Між ними висіли шматки дощок із грубо намальованими постатями — майже ікони, тільки замість святих облич там були видовжені силуети з порожніми ротами й руками, простягнутими до темного кола.
У центрі стояв звичайний на вигляд чоловік.
Не старий, не страшний, не схожий на пророка чи ката. Саме тому він лякав більше. У його обличчі не було нічого особливого, окрім спокою людини, яка вже дозволила чужій вірі прорости в собі так глибоко, що власних думок майже не лишилося. Навколо нього стояли ще четверо: жінка з перев’язаним зап’ястям, худий хлопець із запалими щоками, кремезний чоловік у потертій куртці й сивий, який не кліпав надто довго.
— Браття, — сказав він тихо, і в тісній коморі голос прозвучав гучніше, ніж мав би. — На шляху до великої милості завжди стоїть невігластво. Так було раніше. Так є й тепер. Ті, хто боїться просвітлення, завжди називають його хворобою. Ті, хто не чує поклику, називають його маренням. Ті, хто боїться падати, ненавидять тих, хто вже відмовився триматися за стару плоть.
Ніхто не перебив.
Жінка опустила голову нижче. Худий хлопець нервово стискав пальці, але дивився віддано, майже жадібно.
— Сьогодні я дізнався, — продовжив чоловік, — що на тих, хто прийняв благодать, починається полювання. Вони будують якісь пристрої. Вони шукають серед нас тих, кого торкнувся Пророк. Вони думають, що можуть відрізнити обраного від звичайного, наче світло можна сховати в таблиці чи втопити в їхніх мертвих машинах.
Він провів пальцями по намальованій на стіні спіралі.
— Тому ми будемо обережні. Частина братів постраждає. Частину заберуть. Частина стане завісою перед очима ворога. Не як втрата. Як жертва, через яку збережеться основа.
Сивий нарешті кліпнув.
— Основа лишається недоторканою?
— Основа під покровом, — відповів чоловік. — І так буде, доки не настане час розкрити руку.
Кремезний переступив із ноги на ногу.
— А якщо вони візьмуть більше, ніж ми віддали?
— Не візьмуть, — сказав головний. — Вони ще дивляться туди, куди ми дозволяємо дивитися.
Він підняв очі на всіх чотирьох.
— Пам’ятайте слова Апостола. Перед падінням він встиг передати головне. Він ніс Пророку не просто плоть. Не просто нову вірну душу. Він ніс дар.
У коморі стало ще тихіше.
Навіть худий хлопець перестав совати руками.
— У лікарні, — продовжив чоловік, — Апостол відчув ту, що чує глибше за інших. Ту, в кому серця навколо відгукуються, навіть коли самі люди цього не розуміють. Така слуга мала стояти не серед сліпих, а біля Пророка. Такий дар мав бути приведений до Його волі.
Жінка прошепотіла:
— Але її відняли.
— Так, — сказав він спокійно. — Один із мешканців цього поселення втрутився й вирвав її з шляху. Він узяв на себе те, чого не розумів. Забрав те, що не належало йому.
Сивий повільно торкнувся грудей двома пальцями, ніби повторював внутрішній знак.
— І ми повернемо?
— Ми не просто повернемо, — відповів чоловік. — Ми відновимо порядок. Те, що було відняте, знову стане на своє місце. Те, що було затримане, дійде до Пророка. А разом із ним прийдуть нові голоси, нові коліна, нова паства.
Його голос не підвищився, але від цього став ще гіршим.
— Пастка вже готова. Той, хто втрутився, не зможе довго сидіти в Оплоті. Він знову вийде назовні. Знову поведе за собою людей. І коли він залишить стіни, ми виконаємо місію, покладену на нас. Ми доставимо дар Пророку.
— А якщо він повернеться до завершення приготувань? — спитав кремезний.
— Тим краще, — сказав головний. — Тоді ми принесемо більше. Дар — Пророку. Голову ворога — до Його ніг. А мені, якщо служіння буде прийняте, дозволять стати устами там, де Апостол замовк.
Худий хлопець ковтнув.
— А якщо дар чинитиме опір?
Чоловік вперше ледь усміхнувся.
Не тепло. Не по-людськи.
— Усе живе опирається перед справжнім преображенням. Саме тому воно й цінне.
Він поклав долоню на чорне коло, намальоване на стіні.
— Не бійтеся за тих, кого візьмуть першими. Вони вже на шляху. Не сумнівайтеся за тих, хто впаде. Падіння — це теж служіння. І не забувайте: Пророк не втрачає свого. Він лише дозволяє нам побачити, скільки ми готові віддати, щоб повернути Йому належне.
Четверо схилили голови.
У темній коморі запах пилу, старого дерева й людського тіла змішався з чимось іншим — із тією особливою тишею, яка з’являється там, де страх уже майже повністю назвали вірою.
— Світло крізь розлам, — тихо сказав головний.
— Світло крізь розлам, — повторили інші.

- - - 

Саміра

Саміра зайшла до квартири Ліди й Льоші без стуку.
Точніше, вона, мабуть, постукала, але зробила це так різко, що поки хтось зрозумів, що сталося, уже стояла посеред кімнати. Кімната була невелика, з тих, які тепер називали службовими: низька стеля, вузький кухонний блок, перегородка, що ділила простір навпіл, і стільки особистих речей, скільки вдавалося втримати після кінця світу.
Усередині було майже затишно.
На стіні світилася тонка інформаційна панель із графіком води, температурою й повідомленням про нові перевірки на переходах. Біля кухонного блоку тихо гудів малий нагрівач, на полиці стояли дві надруковані на реплікаторі чашки, а на дивані Льоша й Денис сиділи плечем до плеча й грали на планшетах у якусь стару гру з машинками, зброєю й надто веселою музикою для кінця світу.
Саміра їх не помітила.
Або не захотіла помічати.
— Привіт, — кинула вона в простір і одразу повернулася до Ліди. — Він ідіот.
Ліда стояла біля кухонного блоку й засипала в чашку щось, що мало вдавати чай. Рука зупинилася в повітрі. Вона подивилася на Саміру, потім дуже повільно поставила ложку на стіл.
— Ілля?
— А хто ще в нас головний ідіот із даром знаходити проблеми й талантом робити вигляд, що нічого не сталося?
На дивані музика з гри стихла.
Льоша завмер із планшетом у руках.
Денис не завмер. Денис, навпаки, повільно поставив гру на паузу й дуже уважно глянув на Саміру.
Вона тільки тоді їх помітила.
— О.
— Привіт, — сказав Льоша.
— Продовжуй, — додав Денис. — Ми вже в сюжеті.
Саміра стиснула пальці.
— Я не до вас.
— Це зрозуміло, — сказав Денис. — Але ти увірвалася в нашу вітальню, назвала Іллю ідіотом і тепер стоїш так, ніби вирішуєш, чи можна вбити свідків.
— Можна?
— Технічно — ні. Ліда засмутиться.
Ліда коротко глянула на нього.
— Денисе.
— Мовчу.
Він не замовк повністю. Просто прибрав планшет убік і влаштувався зручніше, ніби розмова обіцяла бути цікавішою за гру.
Саміра провела рукою по волоссю.
— Вибач. Я не помітила вас.
— Ти взагалі зараз не дуже схожа на людину, яка думала, — сказала Ліда м’яко. — Сідай.
— Я не хочу сидіти.
— Тоді стій. Але кричати краще все одно сидячи. Легше пити чай.
Саміра кілька секунд дивилася на неї, потім усе ж опустилася в крісло біля стіни. Крісло було зручним, і це чомусь розлютило її ще сильніше. Постійні вилазки в місто допомагали облаштовувати житло доволі непогано, навіть якщо світ за стінами Оплоту вперто розсипався.
— Як можна розробляти вакцини, проводити операції, лікувати людей і при цьому залишатися таким недалеким?
— Ого, — сказав Льоша тихо.
— Не допомагай, — сказала Ліда.
— Я просто оцінив масштаб.
Саміра різко видихнула.
— Він стояв із нею.
Ліда не перепитала.
Денис перестав усміхатися.
— З Аурелією? — обережно спитав Льоша.
— Ні, з бойовим манекеном у рожевому боді, — відрізала Саміра. — Так, з Аурелією.
У кімнаті стало тихіше.
На інформаційній панелі змінився рядок повідомлення, але ніхто не глянув.
— Вони… — Ліда підбирала слова, — були разом?
Саміра засміялася.
Коротко й некрасиво.
— Дуже разом. Достатньо разом, щоб я зрозуміла все й не зрозуміла нічого. Стоять, дивляться одне на одного, він, вона, оце все. Ситуацію якось інакше трактувати просто неможливо.
Денис тихо сказав:
— Тобто це все ж твоє припущення.
— Ні. Ситуація однозначна. Вони разом.
— От щось мені підказує, що твоя однозначна ситуація не така вже й однозначна.
Ліда сіла навпроти Саміри й поставила перед нею чашку.
— Пий.
— Це що?
— Гарячий чай.
Саміра взяла чашку обома руками, але пити не стала. Їй потрібне було щось тримати. Інакше руки могли самі знайти собі погану роботу.
— Можеш сказати, що я дурна, — сказала вона. — Що ніхто мені нічого не обіцяв. Що в нас люди гинуть, Саган закручує режим, Харон щось постійно будує, а я тут прийшла скаржитися, бо хлопець не подивився на мене так, як я собі вигадала.
— Можу, — сказала Ліда.
— То скажи.
— Не хочу.
Саміра підняла очі.
Ліда дивилася спокійно.
— Тобі й так боляче. Навіщо мені ще зверху ставити табличку “сама винна”?
Це виявилося гірше за докір.
З докором можна було сперечатися. Можна було огризнутися, вдарити словом у відповідь, вийти й грюкнути дверима. А з нормальною людською м’якістю нічого не зробиш. Вона просто лізе під ребра й не дає триматися рівно.
— Я не маю права сердитися, — сказала Саміра тихіше.
— Маєш, — відповіла Ліда.
— Ні. Він мені не належить. Аурелія теж не винна. Вона красива, сильна, дивиться на нього так, ніби він єдина нормальна річ у цьому дурному світі.
— А ти? — спитав Денис.
Саміра повернула до нього голову.
— Що я?
— Ти як на нього дивишся?
Вона хотіла відповісти одразу.
Не вийшло.
Льоша дуже розумно взяв свій планшет і почав удавати, що його цікавить темний екран. Денис не вдавав нічого. Просто дивився, і це дратувало.
— Як на проблему, — сказала Саміра.
— Велику?
— Катастрофічну.
— Тоді все логічно.
— Що саме логічно?
— Що ти зараз тут.
Саміра зробила ковток і скривилася.
— Це не звичайний чай.
— Це наш місцевий напій “не скаржся, могло бути холодним”, — сказав Льоша.
Ліда штовхнула його коліном.
— Ай.
— Я серйозно, — сказала Саміра.
— Ми теж, — відповіла Ліда. — Просто якщо ми зараз усі станемо дуже серйозними, ти або заплачеш, або когось удариш.
— Я не плачу.
— Звісно.
Денис нахилився вперед, упершись ліктями в коліна.
— Саміро, можу сказати неприємно?
— Ти все одно скажеш.
— Так. Ти не злишся тільки на нього. Ти злишся, бо десь вирішила, що твоє місце поруч із ним уже майже є. Не назване, не підтверджене, але є. А тепер побачила, що він може повертатися не до тебе.
Слова вдарили тихо.
Без крику.
Тому сильніше.
Саміра дивилася в чашку, де на поверхні плавали кілька жалюгідних темних крупинок.
— Я була поруч, коли він ліз у смерть, — сказала вона. — Я витягувала людей, стріляла, перев’язувала, стояла там, де інші падали. І я не робила це заради того, щоб він потім обрав мене. Але…
— Але хотіла, щоб це щось означало, — сказала Ліда.
Саміра мовчала.
— О, то ти в нього стріляла, щоб увагу привернути? — сказав Денис.
Вона повільно глянула на нього.
— Це вже давно переросло в жарт, — додав він швидко. — Я пам’ятаю, ти випадково влучила.
— Дякую. Дуже допоміг.
— Я не для цього.
— Помітно.
Денис всміхнувся.
— Те, що ти для нього важлива, не означає, що він уміє з цим щось робити. І те, що тобі здається, ніби він обрав Аурелію, не означає, що це так. Просто бути важливою й бути тією, до кого він повертається, — різні речі.
Льоша тихо видихнув.
— Жорстко.
— Зате чесно, — сказав Денис.
Саміра поставила чашку на стіл.
— Може, я не хочу бути просто важливою.
— Тоді не будь, — відповів Денис.
Ліда глянула на нього вже різкіше.
— Денисе.
— Ні. Вона сама має це почути.
Саміра підняла очі.
— І що мені робити? Піти й сказати йому: “Вибач, я тут вирішила, що маю право на твоє серце, бо ми разом багато пережили”?
— Ні, — сказав Денис. — Перестати чекати, коли він пояснить тобі, хто ти в його житті.
Квартира знову стала тихою.
Навіть стара гра на планшеті не пищала.
— А ким я тоді буду? — спитала Саміра.
— Собою, — сказала Ліда.
— Дуже конкретно.
— Бійцем, — сказав Денис.
Вона повільно повернулася до нього.
— Я і так б’юся.
— Ні. Ти весь час б’єшся поруч із ним. Спробуй битися за себе.
Цього разу вона не знайшла, що кинути у відповідь.
Льоша обережно підняв руку.
— Я, може, скажу дурницю.
— Так часто буває, ми звикли, — сказав Денис.
— Дякую, друже. Але зараз серйозно. Тобі треба в нормальну групу. Не тимчасово, не “з Іллею на завдання”, не “допомогти там, де горить”. У свою.
— І куди? — спитала Саміра.
Денис відповів швидко:
— До Тигра.
Вона примружилася.
— До Руденка?
— Так.
— Чому саме до нього?
— Бо його група давно пройшла навчання, а нещодавно отримала від Харона винагороду за виконання надскладного завдання, — сказав Денис. — Тигр не буде питати причини вступу. Гарні бійці йому потрібні. Він просто дасть зброю, сектор і можливість відволіктися від самокопань.
— Дуже привабливо.
— Зараз тобі саме це й треба.
Ліда кивнула.
— Я теж чула, що його група росте. А бонуси вони отримали після того, як привели Іллю в Оплот. Нормальне спорядження, нові допуски, тренування. Там буде важко, але ти не стоятимеш у чиїйсь тіні.
— І він мене візьме?
Денис усміхнувся краєм губ.
— Думаю, він постарається не показати, наскільки зрадіє.
— Це ще чому?
Льоша раптом дуже уважно подивився у свій вимкнений планшет.
Ліда теж відвела погляд.
Саміра звузила очі.
— Що?
— Нічого, — сказав Денис надто невинно. — Просто Тигр не сліпий. І не дурний. А ти приваблива дівчина, до речі.
— Мутантка. Яка тут романтика?
— В Оплоті романтика взагалі погано харчується.
Ліда тихо засміялася.
Цього разу навіть Саміра ледь усміхнулася.
Ненадовго.
Але біль у кімнаті став не таким гострим.
— І що, просто піти до нього? — спитала вона.
— Так.
— Сказати: “Привіт, я емоційно розвалююся, візьмеш у бойову групу?”
— Краще без частини "я емоційно розвалююся", — сказав Льоша.
— Скажи: “Мені потрібна робота”, — додала Ліда. — Він зрозуміє.
Саміра підвелася.
Рух вийшов різким, але вже не хаотичним. Наче вона справді знайшла хоч якийсь напрямок.
— Якщо це буде дурна ідея, я повернуся й скажу вам усім.
— Ми підготуємо чай, який бачив чай не так здалеку, — сказав Льоша.
— А я просто сховаюсь, — сказав Денис.
— А я скажу, що ти молодець, навіть якщо вони обоє злякаються, — сказала Ліда.
Саміра подивилася на неї довше.
— Дякую.
Ліда встала й коротко обійняла її.
Не довго. Саме настільки, щоб Саміра не встигла відштовхнути її й не розсипалася від цього обійму.
— Не сиди в болю, — сказав Денис уже тихіше. — Він поганий командир.
Саміра нічого не відповіла.
Просто вийшла в коридор, де пахло пилом, металом і гарячою крупою з нижнього блоку. Десь далеко встановлювалися нові рамки, люди сварилися через перевірки, а Оплот жив так, ніби будь-яка особиста трагедія мала чемно поступитися місцем загальній.
Саміра витерла долонею щоку.
Сльози там не було.
Принаймні вона вирішила, що не було.
І пішла шукати Тигра.