Розділ 15.

Корабель зустрів мене тишею.

Після двору, підвалу й нижнього буфету вона здавалася майже неприродною. Тут не сперечалися через пайки, не скрипіли візки, не гриміли ланцюги й не пахло потом, пилом та саморобною гидотою, яку хтось уперто називав напоєм. Повітря було чистішим, рівнішим, холоднішим.

Долоні пульсували після колеса.

Плечі нили глухим теплом, у грудях ще тримався залишок алкоголю, але голова справді стала чистішою. Не спокійною. До цього було далеко. Просто думки перестали штовхати одна одну, як люди в черзі до води.

Аурелія була попереду.

І цього разу я не звернув убік.

Панель біля входу в капітанський відсік м’яко засвітилася, розпізнавши мене. Двері відкрилися беззвучно. За ними було слабке синє світло в підлозі. Я зробив два кроки й зупинився.

Аурелія стояла біля панелі, на яку виводилася карта поселення.

Плаща на ній уже не було. Вона лишилася в тому самому рожевому костюмі, який раніше здавався мені небезпечнішим за броню, тільки тепер поверх нього на плечі була накинута тонка ковдра. Волосся спадало нерівно, ніби вона кілька разів проводила по ньому рукою й зупинялася на пів руху. Вона дивилася не на панель. На моє відображення в темному склі.

— Ти все ж повернувся, — сказала вона.

— Так.

Голос вийшов нижчим, ніж я очікував.

Аурелія повільно обернулася. Її погляд ковзнув по моєму обличчю, плечах, руках, зупинився на долонях. Потім вона зробила крок ближче й узяла мою праву руку у свої.

Вона провела пальцем по шкірі біля основи великого пальця. Там уже наливалася темна смуга від перенапруги. Її дотик був легким, але тіло відреагувало так, ніби після всього грубого заліза хтось торкнувся беззахисного місця.

— Болить? — спитала вона.

— Терпимо.

— Ти завжди так кажеш?

— Коли не хочу відповідати чесно.

— Я ж відчуваю.

— Знаю. Тому й не маю сенсу брехати.

Аурелія ледь усміхнулася, але усмішка швидко зникла.

— Ти міг не повертатися сьогодні.

— Міг.

— Міг сказати собі, що в тебе справи. Саган. Харон. Оплот. Саміра.

Ім’я стало між нами тихо, але виразно.

Я не відвів погляду.

— Міг.

— Але прийшов.

— Так.

Вона тримала мою руку обома долонями. Її пальці були теплими. Занадто теплими для цього холодного корабельного світла.

— Чому?

Відповідь мала бути простою. Після всього, що я вже зробив, вона мала б нарешті скластися в нормальні слова. Але в грудях знову щось стиснулося, і всі правильні фрази здалися або надто слабкими, або надто красивими для правди.

— Бо я хотів повернутися саме до тебе.

Аурелія завмерла.

Не повністю. Лише на коротку мить, у якій її внутрішнє чуття, мабуть, намагалося перевірити кожен звук у моєму голосі. Потім вона повільно видихнула.

Вона кивнула, ніби саме це було важливо. Не обіцянка, що все стане простим. Не запевнення, що болю не буде. Лише визнання, що я більше не ховатиму складне за мовчанням.

— Повтори, — сказала вона.

— Що?

— Те, що сказав.

Я зробив крок ближче.

— Я хотів повернутися до тебе. Не випадково. Не тому, що більше нікуди. До тебе.

Цього разу вона не здригнулася.

Просто підняла руку й торкнулася мого обличчя там, де під шкірою ще лишалися сліди чужих ударів, мутацій і всіх рішень, які не мали права зростатися з людиною. Її пальці рухалися повільно, ніби вона запам’ятовувала не форму, а межу, за якою я переставав бути собою.

— Ти зараз трохи п’яний, — сказала вона тихо.

— Трохи.

— І втомлений.