Розділ 14.

Корабельний сектор лишився за спиною.

Оплот зустрів мене іншим повітрям — важчим, людським, змішаним із пилом, гаром, вареною крупою й утомою. У проходах було більше руху, ніж зазвичай. Хтось тягнув ящики до приймального пункту, хтось ніс згорнуті ковдри, хтось сперечався біля сходів так тихо, ніби від цього слова ставали менш небезпечними.

До музейного крила вели нижні переходи.

Я йшов швидко, але слух усе одно чіпляв зайве. Після змін у тілі світ давно перестав бути тихим. За стіною капала вода, десь унизу скрипів візок, у сусідньому коридорі хтось кашляв у рукав, а далі, за поворотом, двоє військових говорили приглушено, думаючи, що їх ніхто не чує.

— Наш переміг, — сказав один.

— Я ж казав.

— Тепер буде порядок.

— Нарешті. А то все тягнули, радилися, слухали кожного. Так поселення не втримати.

— Тепер заживемо нормально.

— Як раніше?

— Хоч трохи.

Другий тихо хмикнув.

— Думаєш, легше стане?

— Легше — можливо. Але зрозуміліше точно.

Я не зупинився.

Слова наздогнали вже в наступному переході. “Наш переміг”. “Буде порядок”. Люди дивно легко хапалися за слово “порядок”. Навіть тоді, коли за ним ще не стояло нічого, крім чужої впевненості.

Музейне крило було вже близько.

Попереду чекала зустріч із новим головою поселення. Чомусь я так і не спитав у Харона, хто переміг на виборах. Можливо, тому що зараз це вже не мало значення.

За кілька хвилин я все одно мав дізнатися сам.

- - - 

До колишнього кабінету Назара я звернув майже автоматично.

За останні тижні це місце стало чимось середнім між штабом, складом паперів, кімнатою для сварок і пунктом, де Назар робив вигляд, що все ще контролює ситуацію. Я очікував побачити його за столом — змореного, злого, з черговою чашкою чогось темного, що мало б бути чаєм, але давно втратило право так називатися.

За столом сидів підполковник Саган.

Назар стояв біля стіни, схрестивши руки на грудях. Вигляд у нього був такий, ніби він одночасно хотів спати, лаятися й радіти, що це вже не його стілець. На столі лежали роздруківки, планшет із відкритим доступом до звітів Харона, стара карта Оплоту й кілька аркушів із короткими позначками на полях: рівними, сухими, без жодного зайвого слова.

Саган підняв очі.

— Ілля Миколайович.

Я зачинив двері.

— Підполковнику.

Він не запропонував сісти одразу. Спершу подивився на мене так, ніби звіряв живу людину з даними в документах. Без захвату, без ворожості. Просто оцінював.

— Ви очікували когось іншого.

— Так.

— Дивно. Наскільки я зрозумів, вибори проводила ваша система.

— Система Харона. І я не втручався в її роботу.

— Знаю.

Він сказав це так просто, що я на мить не знайшов відповіді.

— Знаєте?

— Моя людина пройшлася секторами й перепитала людей напряму. Не всіх. Достатньо, щоб побачити картину. Результат збігся з тим, що видав Харон.

Назар підняв брови.

— Ви перевіряли вибори?

— Скажу чесно, я іноді не довіряю навіть собі.

Саган подивився на мене.

— Тому перевірив, чи капітан інопланетного корабля не вирішив тихо призначити зручного голову.

— І?

— Не вирішив.

Він перегорнув аркуш, ніби йшлося про звичайний рядок у звіті.

— Це добре. Було б неприємно починати роботу з конфлікту з людиною, без якої це поселення вже кілька разів мало б померти.

Саган перевів погляд на Назара.

— Назар тут. Просто вже не за столом. І чомусь мені здається, що він цьому радіє.