Розділ 13.

Хтось торкнув мене за плече.
Світ повернувся не одразу. Спершу був темний зал Каїра, холод кам’яної підлоги під ногами й шахівниця, на якій фігури ще не закінчили падати. Потім усе зсунулося, стиснулося в одну чорну точку й розпалося на м’яке світло капітанського відсіку.
Я сидів у кріслі.
Не спав. Принаймні не так, як сплять нормальні люди.
Хао стояв поруч і дивився на мене з тим виразом, із яким зазвичай дивляться на труп, що раптом вирішив дихнути.
— Ти живий?
— Начебто.
— Погана відповідь.
— Іншої поки немає.
Він хмикнув, відійшов на крок і сів на край низької технічної тумби біля стіни. На плечі ще трималася свіжа фіксуюча пов’язка, під правим оком темнів синець, але вигляд у нього був не пацієнтський, а винувато-задоволений.
— У тебе тут є щось випити? — спитав Хао. — І бажано з’їсти. Бо я зараз у їдальню йти не хочу. А якщо піду, Валентина дасть мені щось корисне.
— Корисне — це погано?
— Корисне зазвичай несмачне й супроводжується поглядом, після якого хочеться одразу написати заповіт.
— Хароне?
Стеля над нами ледь змінила тон підсвітки.
— Можу направити ремонтного дрона до малого харчового блоку. Дві порції корабельного раціону й поживний напій. Очікування — чотири хвилини.
Хао підняв палець.
— А є варіант, де їжа не звучить як покарання?
— Ні, — відповів Харон.
— Чесно. Мені подобається.
— Дві порції, — сказав я.
— Виконую.
Хао провів поглядом світлову лінію, що пробігла по стіні, а потім знову глянув на мене. Жарт із нього ніби трохи з’їхав. Залишилася втома, яку він не дуже вмів ховати.
— То як ти взагалі?
— Не знаю.
— Знову погана відповідь.
— Зате чесна.
— Ти рідко не знаєш.
Я повільно потер обличчя долонями. Шкіра вже була чиста після очисної сфери, але всередині лишалося відчуття бруду, який не знімається жодним полем. Каїр умів лишати такі сліди.
— Раніше все було простіше.
— Ні, — сказав Хао. — Раніше ми просто були дурніші.
Я глянув на нього.
— Це мало мене підтримати?
— Частково. Ми зазвичай самі все ускладнюємо. От є дорога, є ворог, є ніж, є бажання вижити. Нормальна схема. А потім хтось починає думати про майбутнє, відповідальність, поселення, дівчат, моральні межі, і все летить у прірву.
— Дівчата в тебе в одному списку з моральними межами?
— Звісно. Від них проблем не менше.
Дрон прибув майже безшумно. Невелика ремонтна машина викотилася з бокового проходу, тримаючи на плоскій платформі дві закриті ємності й два високі пакети з напоєм. Виглядало це стерильно, акуратно й зовсім не апетитно.
Хао взяв одну ємність, відкрив, понюхав і підозріло примружився.
— Воно живе?
— Ні.
— Ти впевнений?
— Хароне?
— Біологічної активності в раціоні не зафіксовано.
— Оце я розумію, реклама їжі, — пробурмотів Хао й усе ж узяв ложку.
Їжа виявилася густою, теплою й майже без смаку. Тео явно вважали, що організм має отримати необхідне, а задоволення від процесу — зайва слабкість виду. Хао їв із таким обличчям, ніби кожна ложка була особистою образою, але зупинятися не збирався.
— Чому не пішов у їдальню? — спитав я.
— Там люди.
— У нас поселення. Це очікувано.
— Дуже смішно. Там усі дивляться. Одні так, ніби я зараз заберу їхню порцію. Інші — ніби сам стану порцією. Треті просто чекають, коли я зроблю щось дивне.
— Ти часто робиш щось дивне.
— Не настільки часто, щоб за мною спостерігали під час їжі.
Він проковтнув ще ложку й скривився.
— І взагалі, у цьому поселенні є серйозна проблема.
— Вода? Їжа? Місце? Захист?
— Молодих дівчат мало.
Я повільно повернув до нього голову.
— Серйозно?
— Абсолютно. Ти просто не хочеш дивитися правді в очі.
— У нас нестача води, місця, медикаментів і бойових груп.
— А я кажу про довгострокову стабільність суспільства.
У голові тихо озвався Каїр:
«Суміш, яку приймає Хао, треба скоригувати».
Я завмер із пакетом напою в руці.
«Навіщо?» — подумки спитав я.
«Через мутації гормональна активність у його організмі була пригнічена. Зараз, схоже, показники вирівнюються. Потрібні аналізи й корекція препарату для його групи».
«Інакше що?»
«Інакше він продовжить думати про дурниці».
«Мої дії ти теж так коригуєш?»
«Звісно. Але зараз на це немає часу. І не сперечайся зі старшим».
Я ледь не пирхнув уголос.
Хао насторожився.
— Що?
— Нічого.
— У тебе обличчя таке, ніби ти щось вигадав і нам доведеться кудись бігти.
— У мене часто таке обличчя.
— Ні. Зазвичай воно просто втомлене. А зараз ще й з ознаками розумової активності. Це насторожує.
— Їж.
— Командирський тон зараз не працює.
— Хао, я розповім усім про твою колекцію моделей автомобілів, яку ти тягнув із міста до нашої кімнати.
— Уже їм.
Він справді з’їв ще кілька ложок, а потім знову зітхнув.
— Я серйозно. У поселенні всі або зайняті, або налякані, або вже мають когось поруч. А якщо я намагаюся просто поговорити, на мене дивляться так, ніби зараз погризу. Не подобається їм моя луска. Чомусь.
— Може, справа не тільки в лусці.
— Почалося.
— Ти іноді дивишся так, що виникає враження, ніби зараз нападеш і вкусиш.
— Дякую, друже. Дуже підтримав.
— Спробуй не починати знайомство з прискіпливого огляду й демонстрації зубів.
— Я не демонструю зуби.
— Ти посміхаєшся так, ніби тебе струмом б’є.
Хао задумався.
— Можливо, тому перша спроба провалилася.
— Перша?
— І друга.
— Хао.
— І третя, але там була не моя вина. Вона сама сказала, що їй подобаються сміливі.
— І?
— Я показав шрам.
— На плечі?
— Ні.
Я поставив напій на підлокітник.
— Не хочу знати.
— От саме тому ти й не розумієш моїх страждань.
— Відносини можна буде почати, коли стане спокійніше. Зараз не ті часи.
Хао подивився на мене так, ніби я щойно сказав найбільшу дурницю за день.
— Тобі легко казати. Ти кудись виходиш — і повертаєшся або з красунею, або з проблемою. Часто це одна й та сама людина.
— Я нікого не приводжу.
— Ярина?
— Вона не з міста.
— Аурелія?
— Вона не красуня з міста. Вона пілот.
— О, звісно. Просто пілот. У вас усі просто пілоти, просто тренуються в капсулах на кораблі й просто дивляться на тебе так, ніби ти їх кумир.
— Ти перебільшуєш.
— Я спостережливий.
— Тоді не губись. Знайди собі свого пілота. Спостережливий.
— Не гублюся. Мене просто системно не оцінюють.
— Може, проблема в системі.
— Або в дівчатах.
— Або в тобі.
Хао приклав руку до грудей.
— Болить сильніше, ніж плече. Це удар нижче пояса.
Я все ж усміхнувся.
Ненадовго, але достатньо, щоб Хао це помітив. Він не став коментувати одразу. Просто доїв свою порцію, зморщився від напою й відкинувся спиною до стіни.
— Насправді, — сказав він тихіше, — справа не тільки в дівчатах.
Я промовчав.
— У місті все було простіше. Не краще. Просто зрозуміліше. Є свої, є чужі, є ті, кому сьогодні можна довіряти, і ті, кого краще обійти. Тут усі ходять коридорами, щось будують, сваряться через дрібниці, записуються на чергування, дітей кудись ведуть. Наче це справді може тривати. І знаєш, що найтупіше?
— Що?
— Навколо хижі тварюки, заражені, загонщики, Зхаріанти, а люди все одно не можуть просто об’єднатися. Вони сваряться через пайки, місця, воду, погляди, чиюсь ковдру. Ніби в них є зайвий час.
— Я думав, ти до такого вже звик.
— Не знаю.
Його “не знаю” прозвучало майже так само, як моє на початку.
— У тебе була сім’я? — спитав я.
Хао кілька секунд дивився на порожню ємність у руках.
— Була.
— Не хочеш?
— Ні.
Це “ні” було коротке, але не різке. Просто двері, які не відчиняють.
— Добре.
Він кивнув, наче оцінив, що я не поліз далі.
— У поселенні всі ніби поряд, але говорити особливо нема з ким. Одні бояться, другі хочуть, щоб я був корисним, треті чекають, коли я зірвуся. Ти хоча б дивишся на мене так, ніби вже бачив гірше й не здивуєшся. У тобі немає страху переді мною. І навіть коли я розслабляюся й починаю говорити швидше, ти все одно розумієш.
— Ми з тобою разом від самого початку. Я не бачу в тобі монстра.
— От. Тому з тобою спокійніше.
Сказав і одразу скривився, ніби сам собі не сподобався за зайву відвертість.
— Не звикаю до таких розмов, — додав він.
— Я теж.
— Добре. Значить, обидва робимо вигляд, що нічого не було. Я ні на що не скаржився.
— Домовились.
Хао підвівся, обережно повів плечем і сховав біль за звичною нахабною усмішкою.
— Піду подивлюся, як Олена лікує одного з моїх. Може, потримаю його, щоб не пручався.
— Вона швидко ставить на ноги.
— Зате болісно.
— Болісно.
— За все треба платити.
Він рушив до дверей, але біля самого виходу зупинився.
— Ілле.
— Що?
— Не знаю, що там у тебе в голові. Але коли ти не знаєш, куди йти, просто обери напрямок, де менше хочеться блювати від себе самого.
— Це твоя життєва мудрість?
— Ні. Це максимум, який видав мій мозок після корабельної їжі.
Двері зачинилися за ним.
У капітанському відсіку стало тихо. Не спокійно, але тихо. Я ще кілька секунд дивився на порожню ємність у руках і думав, що Хао, сам того не розуміючи, приніс із собою щось важливіше за відповідь.
Він приніс нормальну людську дурість.
А іноді саме вона не дає остаточно повірити Каїру.