Розділ 12.

Останнім часом було надто багато подій, і саме зараз я нікуди не поспішав.

Тіло ще трималося на старій упертості, але всередині все вже почало сипатися. Костюм забрав ремонтний дрон, зброю я зняв біля входу в капітанський відсік. Замість душу на кораблі була очисна сфера — матовий темний шар у ніші біля стіни. Достатньо торкнутися долонею, і по шкірі проходило тонке поле: без води, без пари, без земної звички стояти під струменем і змивати з себе бруд. Кров, пил, піт, залишки токсичної жижі — усе розпадалося на невидимий сухий попіл і зникало в приймачах системи. Тео користувалися цим так само спокійно, як ми колись відкривали кран.

Мене дратувало не це.

Дратувало, що я вже майже звик.

У капітанському кріслі було занадто зручно. Зараз я легко міг заснути, і будь-яка зручність здавалася підозрілою. Після двору корабель здавався не просто чужим — він здавався байдужим. Наче світ за його корпусом не вартий того, щоб змінювати тут щось.

Колись усе це мало б лякати.

Тепер лякало інше. Світ зовні потроху ставав для мене чужим, а цей корабель — домом. Тут я знав, як дихають стіни, як змінюється світло перед відповіддю Харона, як підлога приймає крок. Тут було спокійніше, ніж серед людей, яких я намагався врятувати.

Ця думка не сподобалася.

Я заплющив очі.

Світ провалився, і, здається, я все ж заснув.

Спершу зник місток. Потім — гул вентиляції, холод під долонями, запах металу й озону. Останнім зникло відчуття власного тіла. Наче хтось вимкнув мене по шарах, лишивши тільки думку, яка ще не встигла зрозуміти, що тепер їй ні за що ховатися.

Коли я відкрив очі, переді мною стояла шахова дошка.

Каїр сидів навпроти.

Це знову був той палац, який він нещодавно показував мені. Не повністю. Лише натяк на нього. Темний простір навколо збирався в обриси колон, високих арок і холодної підлоги, що губилася в тіні. Стіл, два крісла, рівне світло над дошкою. Достатньо, щоб створити ілюзію порядку. І достатньо мало, щоб не забути: усе це існувало тільки тому, що Каїр вважав таку форму зручною.

— Вигляд у тебе гірший, ніж статистика втрат, — сказав він.

— Дякую. Ми це обговорюватимемо? Для цього я прийшов?

— Ти прийшов сюди, бо втомився думати там.

— Там багато завдань.

— А тут я, і ти звик, що я знаю рішення.

— Звучить самовдоволено.

— Зате точно.

Він пересунув чорного коня.

Фігура ковзнула без звуку й стала на клітинку, з якої одразу псувала половину моєї позиції. Каїр ніколи не робив красивих ходів заради краси. Тільки такі, після яких хотілося перевірити, чи не програв ти ще три ходи тому.

— Якщо перед тобою гора завдань, — сказав він, — не треба дивитися на всю гору. Так опускаються руки навіть у тих, у кого вони міцніші за твої. Гора починається з каменя. Пересунь перший.

— Це зараз була підтримка?

— Це була інструкція. Підтримка зазвичай менш корисна.

— Ти сьогодні майже ніжний.

— Не перебільшуй. Зіграємо.

Я подивився на дошку.

— Оплот не впорається.

— Ні.

— Несподівано. Думав, ти підтримаєш песимізм.

— Песимізм має бути точним. Оплот слабкий частково через ресурси, людей і хаос. Але головна проблема ближче.

— Дуже люблю, коли ти починаєш речення так.

— Відстаєш ти.

Я мовчав.

Каїр дивився спокійно. Без злості. Без жалю. Так дивляться на тріщину в броні: не засуджують, просто фіксують місце, куди наступного разу влучать.

— Дослідження в медичній капсулі однозначно вказують на необхідність твого доопрацювання, — сказав він. — Без змін ти помираєш.

— Усі ми помираємо.

— Не всі мають можливість уникнути цього. Тим паче так безглуздо.

— Безглуздо?

— Так. Померти через нестачу рішучості, маючи доступ до технологій Тео, — це майже образливо. Не всі мають мене. А це, між іншим, тисячоліття досвіду.