Розділ 11.

Заражені йшли по землі.

Жовті мітки — зверху.

Спершу я бачив тільки перших. Тих, хто вибіг із провулка на звук сирени й ударився об світло глайдера, як нічні комахи об вогонь. Вони були різні: худі, розірвані, з перекошеними обличчями, із руками, що вже не зовсім нагадували руки. Одного тягнуло боком, другого вело майже навприсядки, третій біг так швидко, що коліна згиналися в неправильний бік.

Двір мав чотири погані сторони.

Одна — глуха стіна, до якої Саміра притиснула полонених. Друга — провулок, звідки вже сунула основна маса заражених. Третя — темний вхід у стару крамницю, де за розбитими дверима штовхалися нові силуети. Четверта — дах і вікна над нами, з яких сипався бетон, скло й тіла тих, кому звук сирени був важливіший за висоту.

Аурелія відкрила вогонь першою.

Імпульсна гармата під корпусом глайдера смикнулася коротко й зло. Повітря перед основним провулком розірвалося синіми ударами. Перші заражені впали, наче хтось вибив із них кістки. Одного перекинуло через старий бетонний блок, другому розірвало плече, третій просто зник у спалаху пилу й м’яса.

За ними вже йшли інші.

Глайдер тримав найширший напрямок, але цього було мало. Зліва лізли з крамниці. Праворуч рухались уздовж стіни. Зверху кілька заражених вилізли на край даху, зірвалися вниз і розбилися об бетон, але навіть після падіння один із них спробував повзти до нас на зламаних руках.

— Вони не закінчуються, — сказала Саміра.

Вона тримала полонених біля стіни, під корпусом глайдера. Люди сиділи на бетоні, притискаючись одне до одного, і ще не знали, чого бояться більше: повернення в ланцюги чи того, що лізло з провулків. Дівчина з порваною курткою сиділа окремо, коліна підтягнуті до грудей, пальці досі зведені так, ніби ніж лишився в руці.

— Вони ніколи не закінчуються, — відповів Джміль.

Він стояв попереду, важкий, широкий, із піднятим щитом. Перший заражений врізався в нього й одразу відлетів назад із зламаною щелепою. Другий кинувся нижче, під щит, але Джміль просто наступив йому на коліно. Хруснуло так, що один із полонених здригнувся.

Хао пішов праворуч.

Поранене плече мало б заважати йому. Мало б. Але Хао рухався так, ніби тіло домовилося з болем почекати. Лезо в його руці не блищало. Воно просто з’являлося там, де заражений підходив занадто близько, і після цього той уже не міг зробити наступний крок.

Я підхопив імпульсну гвинтівку одного з охоронців, перевірив заряд і став між Самірою та лівим провулком.

Перший постріл збив зараженого з ніг.

Другий ударив іншому в груди й відкинув на стіну.

Третій промахнувся, бо тварюка смикнулася вбік швидше, ніж мала право.

Вона встигла дістатися до мене.

Пальці дряпнули по костюму, залишивши на матеріалі брудні смуги. Обличчя в неї було майже жіноче, якщо не дивитися на рот, розтягнутий до вух. Я вдарив прикладом у скроню, почув мокрий хруст і добив коротким імпульсом у підлогу під ногами. Ударна хвиля перевернула її на спину.

— Ліворуч! — крикнула Аурелія.

Я вже бачив.

Ще троє виходили з темного входу в стару крамницю. За ними штовхались інші. Наче саме місто вивергало їх із тріщин, підвалів і розбитих дверей.

Глайдер знову вдарив по головному провулку.

Світло, імпульс, пил.

Перший ряд упав.

Другий переступив через нього.

— Це погана математика, — сказав Хао.

— Ти зараз рахуєш? — гаркнув Джміль.

— Намагаюся не думати про поранене плече.

— І як?

— Погано.

Один із полонених раптом засміявся.

Коротко. Сухо. Нервово.

Саме той, якого ще недавно тягнули за мотузку. На зап’ястках у нього лишилися криваві смуги, пальці на правій руці не розгиналися до кінця.

— То хоч не рабами, — сказав він.

Саміра обернулася до нього.

— Тоді не зіпсуй це красивою смертю.

— Я серйозно.