Розділ 8.

- - -
За двадцять хвилин до того, як на екрані Харона спалахнула червона мітка, Іван уже пішов.
Не поспіхом. Не тікаючи. Саме це найбільше дратувало Різака. Іван завжди рухався так, ніби місто належало йому, а всі інші просто ще не отримали про це повідомлення. Попереду в темряву вели шістьох людей: двох чоловіків зі зв’язаними руками, жінку з порізаною губою, підлітка з мутованими пальцями й ще двох, яких прикрили старими плащами. Живий товар не любив світло.
— Точку тримати до зміни, — сказав Іван, поправляючи на плечі куртку з чужим сірим клаптем. — Без шуму. Без самодіяльності. Без героїзму.
Напівформений пирхнув.
— Ми схожі на героїв?
Іван подивився на нього так, що той перестав посміхатись.
— Ви схожі на людей, які вижили лише тому, що за вас думали інші. Не псуйте статистику.
Кістяний хмикнув, перекочуючи в руках імпульсну гвинтівку. Зброя була надто чистою для цього місця. Надто правильною. Такі речі не знаходили під уламками. Їх або крали, або отримували від тих, хто мав доступ до складів.
— А якщо ще хтось підійде? — спитав Різак.
— Як завжди, — відповів Іван. — Метал, акумулятори, ліки, теплий одяг — забрати. Хто платить тихо — проходить.
Хто сперечається — чекає.
Хто цікавий — окремо.
— А якщо впираються?
Іван нарешті всміхнувся.
— Усі впираються спочатку. Потім розуміють, що Оплот далеко, навіть коли його стіни поруч.
Він повернувся й пішов у темряву разом із провідником у масці. Той не сказав жодного слова за весь час. Просто йшов збоку від зв’язаних людей, тримаючи зброю низько, але так, що ніхто не пробував бігти.
Коли їхні кроки стихли, точка стала меншою.
Без Івана місце біля старих машин знову було просто брудним клаптем вулиці: бочка, розбитий автобус, бетонні плити, темний прохід між будинками й люди, які хотіли потрапити до воріт. Вони приходили втомлені, мокрі, голодні, з рюкзаками, пакетами, дітьми на руках і останніми речами, які ще не встигли втратити. А тут їм пояснювали, що надія теж має ціну.
Різак не любив цю частину роботи.
Не через жалість. Просто вона була нудною. Одні й ті самі обличчя. Одні й ті самі фрази. “У нас більше нічого немає”. “Дитині потрібні ліки”. “Нам сказали, що тут приймають”. “Ми свої”. Усі чомусь думали, що якщо вони вимовлять достатньо людських слів, світ згадає, яким був раніше.
Світ не згадував.
Напівформений згадував ще менше.
Він відібрав у старого маленький акумуляторний блок, покрутив у руках і кинув Кістяному.
— Оце вже щось.
— Це для ліхтаря, — сказав старий. — У нас дитина.
— Тепер у нас теж є ліхтар.
Старий стиснув губи. Поруч із ним стояла жінка, тримаючи хлопця за плече. Хлопець притискав до грудей рюкзак так, ніби в ньому лежав не мотлох після дороги, а остання частина їхнього нормального життя.
— Ми все віддали, — сказала жінка. — Нас мають пропустити.
Напівформений повільно повернувся до неї.
— Хто сказав?
— Ви сказали.
— Я багато що кажу.
Він зробив крок ближче.
Жінка відступила, але хлопець не рушив. Малий дивився на нього занадто прямо. Без сліз. Без благання. Різак таке не любив. Діти, які вже навчилися мовчати, були неприємніші за тих, що плакали.
— Очі опусти, — сказав Напівформений.
Хлопець не опустив.
Кістяний зареготав.
— Дивись, у нас тут сміливий.
— Він дитина, — сказала жінка.
— То навчи.
Напівформений схопив її за волосся й смикнув до себе. Жінка скрикнула. Хлопець кинувся вперед, але Різак уже був поруч. Ніж ліг дитині до горла легко, звично, без зайвого руху.
— Тихо, малий.
Старий зробив крок.
— Не чіпай її.
Напівформений засміявся.
— А то що?
Старий нічого не відповів. Просто стояв між ними, маленький, сухий, з руками, що тремтіли не від страху, а від віку.
Різак майже пожалів його за цю дурість.
Майже.
— Іван казав без шуму, — нагадав він.
— Іван пішов, — відповів Напівформений, не відпускаючи волосся жінки. — А ми тут.
Кістяний підняв гвинтівку, більше для вигляду, ніж для потреби. Люди біля машини завмерли. Хтось тихо заплакав. Хтось опустив очі, щоб його не помітили.
Ось так це й працювало.
Не наказами. Не великими планами. Не красивими словами про контроль дороги.
Просто кілька озброєних покидьків між людьми й воротами. Трохи страху. Трохи голоду. Трохи чужої форми на плечах.
І Оплот, до якого було майже рукою подати, раптом ставав дуже далеким.
- - -

До східного підходу ми вийшли вже меншою групою.
За кілька сотень метрів від воріт хтось уже тягнув людей у темряву. Попереду рухався Хао, трохи лівіше й нижче, ніж ішла б звичайна людина, ніби його тіло саме шукало тінь. За ним — двоє його учнів, бліді від втоми, але зібрані. Саміра йшла праворуч, мовчки перевіряючи кріплення зброї на ремені.
На обличчі Саміри не було ні образи, ні показної покори. Вона просто йшла. Приймала рішення так, як приймають холодний дощ: без сенсу сперечатися, якщо все одно мокнутимеш. І від цього мені було важче, ніж якби вона кричала.
— Не дивись на мене так, — сказала вона тихо, не повертаючи голови.
— Як?
— Наче вже шкодуєш.
— Не шкодую.
— Знаєш, уся ця волокита мене давно задовбала. Твоє рішення — майже ковток свіжого повітря. Просто ніхто не хотів брати відповідальність за цей напрямок. Я спробувала.
Хао попереду ледь помітно хмикнув.
— Якщо ви закінчили вирішувати сімейні трагедії, там люди.
— Дякую. Дуже тонко.
— Тонкість спить.
Аурелія лишилась у музеї з Інною, Яриною й Хароном на зв’язку.
Біля панелей завдань уже збиралися люди. Червона мітка на загальному екрані притягувала погляди, як кров притягує мух. Хтось питав, що сталося. Хтось намагався пройти ближче до воріт. Денис стояв між натовпом і проходом, тримаючи планшет перед собою не як зброю, але майже так само вперто.
— Відійдіть від коридору! — говорив він. — Екстрена група проходить. Найкраща допомога зараз — не заважати. Хто хоче просто подивитися, той заважатиме.
Один чоловік спробував пролізти повз нього.
— Там моя сестра могла бути!
— Тоді не створюй ще одну проблему, — відповів Денис. — Назви прізвище. Я працюю з адміністрацією, передам на пункт зв’язку. Якщо вона в списку новоприбулих — знайдемо.
— А якщо не в списку?
— Тоді тим більше не треба бігти в темряву й ставати ще одним невідомим.
Чоловік зупинився.
Не через силу. Через те, що Денис дав йому дію замість паніки.
Він помітив мене, коротко кивнув і одразу повернувся до людей.
Прохід до східного підходу йшов між двома рядами тимчасових загороджень. Старі двері, арматура, шматки бетонних плит, листи металу, корпуси машин, завалені так, щоб спрямовувати новоприбулих до перевірки. Вдень це виглядало як груба, але зрозуміла система. Уночі, під прожекторами, більше нагадувало горло, крізь яке Оплот ковтав людей і ресурси.
За першим поворотом уже було чути крики.
Не бойові.
Людські.
Саме такі, від яких тіло хоче прискоритися раніше, ніж голова дозволить.
— Стоп, — сказав я.
Група завмерла.
Хао присів біля уламка стіни й подивився вперед. Його зіниці стали вузькими, майже чорними в жовтому світлі прожектора. Саміра приклала два пальці до рації, слухаючи канал. Один із учнів Хао тихо перевів подих, занадто різко для людини, яка не боїться. Отже, боявся. Добре. Страх іноді тримає живим краще за хоробрість.
— Картинку, — сказав я.
Харон кинув зображення з дрона прямо на внутрішнє скло окулярів.
Старі машини, бочка, чорний проріз між будинками, кілька постатей. Четверо озброєних. Троє цивільних на землі. Ще двоє стояли біля машини з піднятими руками. Один чоловік у напівформі тримав жінку за волосся й говорив щось їй в обличчя. Біля нього стояв широкий мутований тип із кістяними наростами на передпліччях. Трохи далі рухався інший — худий, нервовий, занадто швидкий навіть на поганій картинці.
— Швидкий не просто швидкий, — сказав Хао.
— Бачу.
— Ні. Ти бачиш рух. Я бачу звичку. Він не боїться дистанції.
— Значить, уже бився проти людей.
— Або впевнений, що встигне першим.
Саміра тихо сказала:
— Поруч цивільні. Якщо зайдемо жорстко, вони прикриються ними.
— Тому заходимо не жорстко, — відповів я. — Переговорна група. Підеш зі мною?
Хао повернув голову.
— Я піду. Але ти справді хочеш говорити?
— Мені потрібні живі. Хто працює з Іваном, хто приймає ресурси всередині, хто командує, куди зникають люди. Трупи погано відповідають.
— Іноді трупи дуже переконливі.
— Знаю. Але почнемо не з цього.
Каїр озвався холодно:
«Такі осередки не потребують вивчення. Їх випалюють під корінь».
«От я до коріння і хочу дістатися».
«Ризик перевищує вигоду».
«Ми не маємо виглядати кровожерливими».
«Тебе не має хвилювати, як ти виглядаєш в очах падалі, яку доведеться різати. Головне — щоб ти витримав власні критерії. Оцінки інших — шум».
Я стиснув зуби.
— Без пострілів першими, — сказав я у відкритий канал групи. — Не добивати тих, хто здається. Заручників не накривати секторним вогнем. Хао — швидкого на себе не бери, поки не зрозуміємо темп. Саміра — цивільні. Витягувати при першій можливості. Учні — фланги. Не ризикувати даремно.
— А ти? — спитала Саміра.
Я сфокусувався на мутованому з кістяними руками.
Зображення в окулярах слухняно наблизилось. Нарости на передпліччях були не просто деформацією. Він відростив собі зброю.
— Я поговорю. Якщо що, Хао прикриє.
Вона коротко глянула на мене.
— Твоє обличчя після повернення з міста не дуже схоже на обличчя мирного дипломата.
— Не завжди перший погляд правильний.
Хао піднявся безшумно.
— Пішли. Дипломате.
Ми вийшли з-за загородження у світло прожектора.
Першим мене побачив чоловік у напівформі. Куртка була схожа на оплотівську тільки здалеку: правильний сірий колір, нашитий чужий клапоть, ремінь, на якому висів шокер старого зразка. Для наляканої людини після дороги цього вистачило б. Для мене — ні.
Він смикнув жінку за волосся, змусивши її підняти голову.
— Стояти! — крикнув він. — Ще крок — і вона без обличчя!
Кістяний мутант повернувся до нас усім корпусом. Нерівні білі пластини стирчали крізь шкіру, як тупі леза.
Худий швидкий зник за машиною.
Не втік.
Змінив позицію.
Хао ледь помітно змістився ліворуч.
— Спокійно, — сказав я.
Чоловік у напівформі засміявся. Погано. Надто голосно для того, хто контролює ситуацію.
— О, до нас пожалували великі господа з міста майбутнього.
— Поки ми просто виживаємо. А ти, інвалід, що тут влаштував?
Його усмішка сіпнулася.
— Ти тут правила ставиш?
— Ні. Встановлюю, хто їх уже порушив.
— І хто ти такий, щоб встановлювати?
— Сьогодні — той, хто дає тобі шанс лягти обличчям у землю живим.
Жінка в його руці не кричала. Лише дихала рвано, широко відкритими очима дивлячись кудись повз мене. На землі біля бочки сидів старий із розбитою губою. Поруч хлопець років дванадцяти притискав до грудей маленький рюкзак, ніби там було все, що лишилося від його попереднього життя.
Мені не сподобався цей хлопець.
Точніше — не сподобалося, що я вже встиг його запам’ятати.
— Усіх цивільних відпускаєш, — сказав я. — Зброю на землю. Руки видно. Далі говоримо.
Чоловік у напівформі показав зуби.
— А якщо ні?
— Тоді говорити буде важче. Ти ж розумієш, що в поганому варіанті шансів вижити у вас майже немає.
Кістяний мутант зареготав низько, майже грудьми.
— Він смішний.
— Він небезпечний, — сказав худий голос з-за машини.
Швидкий.
Розумніший за інших.
— І саме тому, — продовжив він, виходячи з тіні, — не треба робити різких рухів.
Він тримав ніж біля горла хлопця.
Я не побачив, як він устиг дістатися до нього.
І це було погано.
Дуже погано.
Світ у мені став тихішим.
Не повільнішим ще. Просто тихішим.
Каїр сказав:
«Нам треба підійти ближче й починати діяти. Дипломат із тебе вийшов слабкий».
«Я ще не закінчив».
«Зате вони вже почали».
Худий притиснув ніж щільніше. На шкірі хлопця з’явилася тонка червона лінія. Не глибока. Поки що. Достатня, щоб усі побачили, хто тут хоче командувати страхом.
Хлопець не плакав.
Оце було найгірше.
Він стояв надто прямо для дитини, якій тримають ніж біля горла. Очі були широкі, але сухі. Так дивляться ті, хто вже зрозумів: якщо почнеш благати, стане тільки цікавіше тим, хто тебе тримає.
— Хао, — сказав я тихо.
— Що?
— Залишайся тут.
Він не повернув голови.
— Мені просто треба підійти ближче.
— Погана ідея.
— Знаю. Іншої поки немає.
Хао ледь нахилив голову. Не погодився. Просто прийняв, що сперечатися зараз немає часу.
— Якщо він ріже хлопця, я забираю швидкого.
— Якщо він ріже хлопця, смерть здаватиметься їм нагородою.
— Оце вже більше схоже на тебе.
Я повільно розвів руки в боки.
Не високо. Не як людина, що здається. Як людина, яка показує: бачите, зброї в руках немає, тож не робіть вигляд, що злякалися випадкового руху.
— Я йду сам, — сказав я голосніше. — Без зброї в руках. Мої лишаються тут.
Чоловік у напівформі смикнув жінку ближче до себе.
— Стояти, я сказав!
— Ти багато що сказав, — відповів я. — Корисного поки мало. Давай просто поговоримо.
Кістяний мутант зробив крок уперед.
Хао навіть не ворухнувся, але повітря біля нього стало гострішим.
— Ще крок, — тихо сказав він, — і жодних перемовин не буде.
Кістяний зупинився.
Не від страху. Від розрахунку. Значить, не зовсім дурний.
Я повільно зняв із пояса короткий імпульсний модуль і поклав на бетон. Потім ніж. Потім запасний акумуляторний блок. Метал сухо клацнув під ногами.
— Руки зав’язувати не треба? — спитав я. — Не боїтеся неозброєної людини?
Худий примружився.
— На тобі костюм.
— Так. Може, ще шкіру зняти?
— Можеш не жартувати.
— Я не жартую. Ви тут влаштували смітник із заручниками біля воріт, а тепер ще на щось сподіваєтесь. Мені справді цікаво, наскільки далеко заходить ваша уява.
Худий трохи нахилив голову. Ніж біля горла хлопця лишався нерухомим, але пальці змінили хват. Він думав. Швидко. Звик думати, коли інші вже панікують.
— Ти дуже впевнений для того, хто прийшов без зброї.
— Я прийшов, бо вважаю жертви зайвими. І не раджу доводити до них.
Чоловік у напівформі сплюнув убік.
— Чуєш, Різак? Він нас лякає.
Отже, швидкого звали або називали Різаком.
— Не лякаю, — сказав я. — Пояснюю варіанти.
Різак усміхнувся самими губами.
— Ну давай. Поясни.
Я зробив перший крок.
Ніхто не зробив різкого руху.
Другий. Третій. Блокпост наближався повільно, але кожен метр стискав простір між нами.
Дистанція стала неправильною. Для звичайної людини — ще безпечною. Для швидкого — вже ні. Для мене теж.
Жінка в руках напівформеного затремтіла сильніше. Старий біля бочки дивився в землю. Хлопець із ножем біля горла не відводив погляду від мене.
— Варіант перший, — сказав я. — Ви відпускаєте цивільних. Кладете зброю. Лягаєте обличчям у землю. Вас зв’язують, ведуть усередину, опитують. Якщо за вами немає крові — виживете. Якщо є — теж, можливо, виживете. Але вже не так зручно.
— Щедро, — сказав Різак.
— Я сьогодні добрий.
— А другий варіант?
— Ти ріжеш хлопця. Або він, — я кивнув на напівформеного, — ламає жінці обличчя. Або кістяний робить ще один крок. Тоді я більше не домовляюся.
Напівформений зареготав.
— І що? Уб’єш нас усіх?
— Ні. Не всіх.
Він збився.
— Ні?
— Голими руками покладу вас тут. Але хтось мені потрібен живим.
Посмішка на його обличчі стала кривою.
— Звідки така впевненість? Ти взагалі бачив, на що здатна ця зброя?
Він показав на імпульсну гвинтівку, що лежала ближче до кістяного. Штатна модель Оплоту. Така мала бути в руках пошукової групи, а не біля бочки з викраденими людьми. В обліку вона, мабуть, проходила як загублена.
— Бачив, — сказав я. — Це моя зброя.
Різак перестав усміхатися.
— Твоя?
— З мого складу. З рук того, хто дуже скоро пояснюватиме, як вона потрапила до вас. Тому, повторюю: хтось мені потрібен живим. Щоб розповісти, хто приймає ваші ресурси в Оплоті, де Іван, хто третій у вашій групі й куди зникають люди.
Я зробив ще крок.
— Тому я не обіцяю смерть усім.
Різак дивився уважно.
Надто уважно.
— Я обіцяю інше, — сказав я. — Якщо ви відпустите людей зараз, я особисто простежу, щоб вас не вбили на місці. Це максимум милості, який сьогодні доступний. Не свобода. Не прощення. Не “розійшлися і забули”. Просто життя до суду.
Краєм ока я бачив Саміру.
Вона майже не рухалась. Тільки змістила вагу на ліву ногу й підняла гвинтівку на кілька сантиметрів, ніби поправляла ремінь. Для чужого ока — дрібниця. Для мене — лінія пострілу.
Напівформений тримав жінку занадто високо, прикриваючи груди й шию, але не голову. Його помилка. Можливо, остання.
— А якщо ні? — спитав Різак.
Я повільно підняв праву руку.
Не до зброї. Зброї вже не було.
Просто склав пальці пістолетом і навів на лоб чоловіка, який тримав жінку.
— Тоді я покажу вам чорну магію.
Напівформений завмер.
На одну мить він повірив не в магію. У те, що я достатньо хворий, щоб сказати це серйозно.
Цієї миті вистачило.
Погляд сам ковзнув по ньому, по кістяному, по тіні за машиною, по руці Різака, по плечу хлопця, по відстані до бочки, по старому, який сидів занадто близько до відкритої лінії.
Світ не прискорився.
Але став читабельнішим.
Пляма світла на асфальті. Плече Різака вище на два сантиметри. Хват ножа не для глибокого різу — для контролю. Кістяний переносить вагу на праву ногу. Напівформений нервує сильніше, ніж хоче показати. За старою машиною ще один. Ледь чутне дихання. Третій, як казала розвідка.
Я ледь зігнув палець.
Наче натиснув на невидимий спуск.
Імпульсний постріл прийшов збоку.
Короткий, сухий, майже беззвучний на тлі криків. У лобі напівформеного з’явилася темна пропалена дірка. Його очі ще мить дивилися на мене з ображеним здивуванням, ніби він так і не зрозумів, за що саме програв.
Потім тіло повалилося назад.
Жінка впала на коліна.
— Саміра! — кинув я.
Вона вже бігла до неї.
Різак сіпнув ножем.
Пізно.
Світ нарешті розірвався на повільні, чисті шматки.
Горло хлопця. Лезо. Зап’ясток Різака. Кут його плеча. Моя ліва нога на бетоні. Три метри. Дві секунди для людини. Менше для мене.
Ривок вийшов не красивим.
Просто швидким.
Я вдарив плечем у хлопця, збиваючи його з лінії ножа, і одночасно схопив Різака за зап’ясток. Кістки під пальцями виявилися тоншими, ніж я очікував. Швидкі часто здаються міцнішими, поки не береш їх у руки.
Ніж пройшов повз шию хлопця й розрізав повітря.
Хлопець упав боком, притискаючи до себе рюкзак.
Різак спробував викрутитися.
Справді швидкий.
Не достатньо.
Я провернув його руку до неприродного кута.
Хрускіт був коротким.