Розділ 7.

Каїр мовчав.

І від цього тиша стала важчою. Зазвичай він у такі моменти встигав вколоти, підказати, холодно розкласти всіх присутніх на ризики, слабкі місця й дурість. Зараз не сказав нічого. Мабуть, навіть йому було цікаво, що я зроблю.

Пріор тримав долоні на столі й не відводив погляду.

У цій позі не було істерики. Він не кликав натовп, не вимагав крику, не бив кулаком по столу. Саме тому його питання звучало небезпечніше. Не як напад. Як процедура, яку всі раптом згадали.

— Охорону викликати не треба, — сказав я.

Аурелія ледь помітно видихнула. Ярина стояла збоку мовчки, але дивилася так, ніби зараз перевіряла не мене, а саму ідею Оплоту. Саміра не рухалась. Її обличчя було зібране, тільки пальці на краю стола стиснулися сильніше.

— Тобто сам не підеш? — уточнив Пріор.

— Якщо після розгляду рада вирішить, що я маю повернутися в карцер, я піду сам.

Саган примружився.

— Після розгляду, який ти сам зараз і ведеш?

— Після розгляду фактів, — відповів я. — Не страху. Не чуток. Не того, що комусь зручно, а комусь заважає.

Гліб Стахов ледь усміхнувся.

— Красиво.

— Ні, — сказав я. — Просто довго. Красиво було б вийти в коридор, щоб усі відчули себе принциповими, а потім повернутися сюди маючи одноосібну владу і через систему змусити все працювати. Але це було б марною витратою часу та людського ресурсу.

«Людині завжди мало наявного, — сказав Каїр. — Навіть якщо цього вже досить, щоб вижити. Вона хоче більше. Швидше. Вище. І дуже ображається на реальність, коли та виставляє рахунок».

Старший складу перестав перебирати ключі на поясі. Валентина дивилася на мене важко. Людина Тіні біля стіни навіть не ворухнулася, але її увага стала гострішою.

— До мого карцеру повернемось, — сказав я. — Але не з нього почнемо. Бо якщо зараз усі робочі питання поховати під моєю справою, то найближчим часом нам буде нікого судити.

Пріор відкрив рот, але Назар підняв руку.

— Достатньо. Думаю, питання вбивства на території Оплоту ми вирішимо найближчим часом. Працюємо далі.

Саган перевів погляд на Назара, потім знову на мене.

— Тоді з вашого дозволу все ж затримаюсь на цьому питанні. Треба дослідити тіло загиблого — і ми отримаємо відповідь.

— Саме так, — сказав Харон із найближчої панелі.

Голос Харона пролунав рівно, без паузи й без емоції. На екрані поруч із картою відкрився новий блок: “Інцидент на будівництві. Статус: неповні дані”.

— Для встановлення фактичних причин інциденту необхідне дослідження залишків тіла загиблого робітника, — продовжив Харон. — Поточний стан матеріалу незадовільний. Первинна ізоляція проведена з порушеннями. Частину біологічних слідів втрачено.

Саган різко глянув на панель.

— Люди розберуться самі. В нас є медчастина, там працюють досвідчені співробітники, відрізнити зараженого від здорового вони зможуть.

— Люди вже розбиралися, — сказав я. — Результат — після введення сироватки людину відправили працювати, замість того щоб дочекатися, чи вона подіє.

— У нас є порядок, — відповів Саган. — Саме завдяки твоєму помічнику тут запускаються кардинальні зміни. Він ставить реальні завдання, рахує ресурси, пропонує рішення. Але це не робить його суддею. Але ми можемо і самі вирішити деякі свої питання. Нам не потрібен суддя, що повністю керується тобою.

— Харон не суддя.

— А хто він тоді в цій справі?

— Інструмент. Аналізатор. Джерело фактів, яких у нас немає.

Саган не відступив.

— А якщо люди почнуть вірити не раді, не свідкам, не старшим, а машині?

Гліб тихо додав:

— Дуже зручній машині. Яка виступає на твоїй стороні. За будь-які відомості про тебе — або за тебе самого — обіцяли неймовірну винагороду.

— Проблема не в машині, — сказав я. — А в тому, що рада не вміє показати людям правду краще за панель на стіні.

У залі стало холодніше.

Не від температури. Від того, що це зачепило всіх одразу.

Назар дивився на екран, де Харон уже виводив схему залишкових показників. Темні плями, нервові вузли, деформація тканин, незрозумілі мітки. Для більшості це було просто чужою медициною. Для мене — підтвердженням того, що я бачив на будівництві.

— Харон дає висновок, — сказав я. — Рада приймає рішення. Свідків опитати окремо. Підлітка, на якого він кинувся, теж. Без натовпу, без підказок, без “ти точно бачив?”. Тіло дослідити настільки повно, наскільки ще можливо. До висновку моя справа не закривається.

Пріор уважно подивився на мене.

— Тобто ти лишаєш собі ризик покарання. Настільки впевнений в своїй правоті.

— Я лишаю раді право розібратися. Це не те саме. І так, я впевнений: невинного я не вбив.

— Ризиковано.

— Якщо хочеш, запиши собі як маленьку перемогу.

— Ми давно знайомі, Морозове. Мені не потрібні такі перемоги. Я стою за людей, яких привів до Оплоту.

Гліб ледь чутно хмикнув.

Валентина нарешті сказала:

— А ім’я в того робітника було?

Це вдарило несподівано.

Не тому, що я не знав відповіді. Тому що не знав. У моїй пам’яті він лишився ривком, хрипом, пальцями на шлакоблоці й щелепою, що йшла до шиї хлопця. Людиною він був до цієї секунди. А я навіть не встиг дізнатися, як його звали.

— Має бути в списках зміни, — сказав я тихіше.

Валентина кивнула.

— То почніть із цього. Бо якщо він був заражений — треба знати, кого він торкався. А якщо людина — треба знати, кого поховати. Це теж важливо.

Слова були прості. Без політики. І тому кращі за половину всього, що тут уже прозвучало.

— Харон, — сказав я.

— Ідентифікацію запущено. Окремо буде завдання із організації поховання тіла після завершення дослідження.

Саган повільно видихнув.

— Добре. Факти. Але вирок — людський.

— Так, — відповів я. — Поки люди ще пам’ятають, навіщо їм вироки.

Каїр у голові нарешті озвався: