Розділ 6.

До музею ми йшли вже не як біженці.

Це відчувалося в кожному погляді, який чіплявся за мій новий костюм, за синьо-білі лінії вздовж швів, за наруч на зап’ястку й за обличчя, яке нарешті було не перемотане бинтами. Люди не одразу впізнавали мене. Потім згадували не мене, а того, ким мене вже встигли зробити чутки.

Я не був публічною особистістю.

Швидше легендою про хлопця, який притягнув до Оплоту інопланетний корабель. Події швидко обростають чужими словами. І від цього ставало не легше.

Ярина йшла поруч мовчки.

Корабельний комбінезон сидів на ній незвично: надто чистий, надто рівний, занадто технологічний для людини, яка ще недавно торкалася живого коріння Гаю так, ніби розмовляла з ним без слів. Зеленуватий відтінок шкіри під нічними прожекторами здавався м’якшим, але чужість не зникала. Вона дивилася на Оплот уважно, без захвату.

І це було корисно.

Свої швидко звикають до тріщин у стінах, якщо щодня ходять повз них.

Аурелія трималась трохи позаду й ліворуч.

Не як охорона. Швидше як людина, яка вже зрозуміла: мене самого краще не відпускати. Сьогодні їй доведеться стикатися не з кулями, а з наслідками моїх рішень. У руках вона несла планшет, на якому Харон виводив короткі повідомлення, відповіді й статуси систем.

Частина рядків світилася жовтим: неекстрені доступи переведено в режим очікування.

Оплот реагував на це нервами.

Біля однієї з панелей завдань стояли троє чоловіків і жінка з дитиною. Панель працювала, але замість списку заявок висів рівний напис: “Очікування рішення ради. Екстрені запити доступні через чергового”. Чоловіки бурчали. Жінка мовчала й притискала до себе браслет, наче він міг пояснити, чому ліки для дитини тепер треба просити не через екран, а через живу людину.

Поруч із ними стояв Денис.

Я не одразу його помітив. Не тому, що він ховався, а тому, що він якось дивно вписувався в цей дрібний людський безлад: тримав у руках планшет, щось показував чоловікам біля панелі й одночасно говорив із жінкою так спокійно, ніби навколо не зависла половина звичної системи.

— Екстрені запити не зупинені, — пояснював він. — Ліки дитині оформлять через чергового медичного блоку. Так, довше. Так, незручно. Але це не відмова. Просто зараз частина доступів на паузі до рішення ради.

— А чого ми маємо чекати ту раду? — буркнув один із чоловіків. — Я зміну закрив.

— Значить, сталося щось серйозне, — відповів Денис. — Таке, що треба вирішити не на ходу й не криком біля панелі. Повірте, ніхто тут не хоче зайвого бардаку. Свого вистачає.

Сказав без натиску. Без командного голосу. Але люди чомусь слухали.

Жінка з дитиною тихо спитала щось про чергу до медика. Денис нахилився до неї, швидко знайшов потрібний пункт у планшеті й показав напрямок.

— Ось сюди. Скажете, що екстрений дитячий запит. Якщо не приймуть — шукайте мене тут або біля зв’язку.

Він підняв голову й нарешті побачив мене.

На обличчі в Дениса промайнуло здивування. Потім полегшення. Потім та сама обережність, з якою люди дивляться на того, про кого чули забагато чужих історій.

— Ілле? — сказав він. — Ти повернувся.

— Як бачиш.

— Бачу. Виглядаєш… паршиво. Але костюм непоганий.

— Прямо так погано?

— Тебе це ніколи не хвилювало. Ти постійно з міста ледь живий повертаєшся. Добре, що живий.

Я мимоволі глянув на панель у режимі очікування.

— Що робиш? І як успіхи?

— Люди зляться на блокування екранів, але поки не кидаються. Працюю в команді Назара. Допомагаю людям розібратися, щоб знизити напругу.

Аурелія тихо хмикнула.

Я кивнув Денису.

— Добре працюєш.

Він знизав плечима, але видно було, що почув.

— Хтось же має пояснювати людям, що кінець світу не означає, що навколо беззаконня й можна ламати техніку.

— Продовжуй, — сказав я. — Після ради буде що пояснювати.

— Я чомусь так і подумав.

Денис знову повернувся до людей біля панелі, а ми рушили далі.