Розділ 5.

Шлюз «Списа» відкрився переді мною без черги, охорони й запитань.

Після всього дня це здалося майже неправильним. Не було столу для речей, сірого фартуха, байдужого погляду, списку з прізвищами й питанням, куди мене записати. Корабель просто впізнав мене, підсвітив внутрішній коридор м’якою білою лінією й пустив усередину.

Ярина зупинилася на порозі.

— Що це і звідки?

— Інопланетний корабель технологічно розвиненої раси. Я його вкрав.

— Я серйозно.

— І я. Чому люди не вірять, коли їм кажеш правду в очі?

Стіни шлюзу тихо зрушили за нашими спинами. Повітря змінилося одразу: стало чистим, прохолодним, сухим. Пил, піт, мокрий цемент, кухня, підвал і смітник залишилися зовні. На кілька секунд захотілося просто стояти й дихати, як дурень.

З бокового коридору хтось швидко вийшов. Не бігом, але на межі. Я повернув голову й побачив Аурелію.

Вона зупинилася на пів кроку.

Погляд ковзнув по бинтах, засохлій крові, брудному одягу, смердючому рюкзаку, Ярині за моєю спиною. Обличчя на мить стало таким, ніби вона хотіла сказати одразу десять речей, але жодна не проходила через горло.

Потім Аурелія просто обійняла мене.

Міцно. Не красиво, не обережно, не так, як обіймають героя після повернення. Так, ніби перевіряла руками, що я справді тут, що мене можна стиснути, впертися чолом у плече й не прокинутися від цього в порожньому коридорі.

Ребра відповіли тупим болем.

Я все одно обійняв її у відповідь.

На одну коротку мить можна було не тримати спину рівною.

— Ти живий, — сказала вона тихо.

— Мені сьогодні це вже подавали як головний аргумент.

— І правильно подавали.

Вона відсторонилася, але рук не прибрала. Очі були вологі, злі й радісні одночасно.

— Артем живий, — сказала вона швидко, ніби знала, що я спитаю. — Отруту зняли. Уже проводить зачистки із власною групою.

— Значить, точно живий.

Аурелія коротко усміхнулась. Потім її погляд зупинився на Ярині.

— А це?

— Ярина. З одного дивного місця — Гаю. Прийшла зі мною.

— Добровільно, — уточнила Ярина. — Хоча зараз активно переглядаю рішення.

— Це нормально, — сказала Аурелія. — Зараз неможливо бути впевненою хоч у чомусь.

Ярина подивилася на неї уважніше. Мабуть, намагалася зрозуміти, хто перед нею: воїн, лікар, господарка корабля чи ще одна людина, яка поводиться так, ніби в цьому місці має право дихати вільніше за інших.

— Капітане, — пролунав голос Харона.

Аурелія сіпнулася ледь помітно. Ярина — помітно.

— Медична капсула готова, — сказав Харон. — Контейнери для біологічних зразків відкрито. Рекомендую передати матеріали на аналіз і відновити цілісність обличчя. Поточний стан знижує впізнаваність і провокує нераціональну поведінку персоналу.

— Персонал поводився нераціонально ще до мого обличчя. Але це вже інша історія.

— Готовий вислухати ваші побажання і зауваження для формування завдань.

— А без моїх правок зможеш виправити недоліки?

— Мені потрібно почути від вас, що саме працює не відповідно до наміченого плану.

Аурелія повільно видихнула.

— Харон, ти знав?

— Аналізи підтвердили особу капітана. Чому перевіряльники не впізнали його візуально, мені невідомо.

— Він сьогодні саркастичніший, ніж зазвичай, — сказала вона.

— Ні, — відповів я. — Це він так радіє. Проведи Ярину до каюти й нагодуй чимось. Якщо чесно, я теж голодний, але спочатку треба здати зразки. Потім усе інше.

Аурелія кивнула й глянула на Ярину.

— Ходімо. Тут годують краще, ніж у карантинному бараці.

— Після сьогоднішнього дня це не дуже складно, — відповіла Ярина.

Вони пішли далі коридором, а я залишився біля медичного відсіку.