Розділ 3.

Свідомість поверталася шматками.

Спочатку — звук. Глухий плюскіт мокрого бетону, скрегіт лопати по металевій бадді, чиєсь важке дихання поруч. Потім запах: цементний пил, мокра тканина, піт, свіжа деревина, антисептик і дим далекої кухні. Запаху дому не було. Поки що — лише робота, втома і люди.

Тіло слухалося погано.

Пальці відгукувались із затримкою, язик був сухий, потилицю тягнуло тупим болем. У шиї, там, куди вдарив дротик, пульсувала холодна пляма. Не рана. Нагадування, що свої вміють бити не гірше за чужих.

— Ого, — сказав хтось збоку. — Уже очі відкрив. Зазвичай добу валяються.

Голос був молодий, здивований.

Другий голос, старіший і сухіший, відповів:

— Може, він уже десь валявся до цього.

«Я нейтралізував частину активних речовин», — сказав Каїр.

«Все погано?»

«Препарат якісний. Блокує моторику, глушить реакції. Розрахований не на звичайних людей. Харон попрацював непогано.».

«Приємно знати, що мене валили професійно».

«Не розслабляйся. Потрібна додаткова система протидії: фільтрація, автонейтралізація, резервний гормональний контур. Таким чином нас можуть неприємно здивувати. А валятись на полі бою десять хвилин — не найкращий варіант».

Очі нарешті зібрали світ докупи.

Лежав я не в палаті. Не на ліжку. Навіть не в нормальному карантинному блоці. Під спиною була груба дерев’яна підкладка, збоку — мішки цементу, арматура, бетонні блоки, тачки й люди, які рухалися повільно, але без зупинки.

Над нами росла зовнішня стіна.

Ще не завершена, сіра, груба, з відкритими швами й нерівними рядами, але вже достатньо висока, щоб давати тінь. Далі, на другому поверсі сусіднього будинку, сидів стрілець із арбалетом. Ще один — на даху побитого магазину. Вони не контролювали кожен рух, просто дивилися на підходи до кварталу.

Навколо всі працювали.

Тут, схоже, карантин означав не “лежати під наглядом”, а “не пускати всередину й використовувати там, де не шкода”.

— Вставай, якщо можеш, — кинув товстий чоловік у брудній жилетці, схожий на людину, яка розуміє, що тут робить. — У нас тут не база відпочинку. Поки не допущений далі й сидиш у карантині — працюєш.

— А якщо не можу?

Він глянув на мене, на бинти, на шию, на плечі.

— Судячи з того, що тебе привели після того, як відключили як буйного, сили в тебе достатньо.

Поруч хтось тихо засміявся.

Сміх був не злий. Втомлений. Такий, яким люди підтримують себе, коли сил уже немає, а робота ще є.

Я сів.

Світ хитнувся, але не розсипався.

Біля великої металевої бадді стояв худий сивий чоловік у старій куртці поверх светра. Окуляри на носі трималися дивом: одна дужка перемотана чорною ізолентою, друга — ниткою. Долоні забруднені цементом до зап’ясть, пальці тонкі, вузлуваті, зовсім не для лопати.

Він мішав бетон довгою залізякою і дивився на мене так, ніби я був цікавим, але погано оформленим дослідним зразком.

— Доволі швидко оклигав, — сказав він. — Зазвичай після їхнього коктейлю люди до вечора валяються.

— В мене організм молодий. А ви, вибачте, тут за лікаря?

— Гірше. Професор.

Поруч хтось пирхнув.

— Сам професор нам бетон місить. Наука пішла в народ.

— Наука завжди була в народі, — сухо відповів старий. — Просто народ про це дізнається, коли ламається каналізація, електрика або хребет.

До мене підійшов хлопець із казанком і простягнув алюмінієву миску. Усередині була рідка каша, сіра й водяниста.

— Новенькому, — сказав він. — Раз уже встав.

Я взяв миску, подивився на старого й простягнув йому.

— Ви голодний?

Старий не одразу прийняв.

— На тебе транквілізатор так погано подіяв?

— Я просто не голодний.

Старий узяв миску й коротко кивнув.