Розділ 2.

Чоловік біля бочки посміхався так, ніби ми вже щось йому винні.

Рябий, широкоплечий, у темному комбінезоні, який явно шили не на нього. Тканина була схожа на оплотівську, але сиділа неправильно: перекошений комір, стерті вставки на ліктях, криво пришитий ремінь. На грудях — жодного знака. На поясі — імпульсник. Справжній.

Біля нього стояли ще троє. Один грів руки над бочкою, другий ліниво крутив у пальцях ніж, третій дивився не на нас, а на сумки. Професійно. Не як голодний, а як людина, що давно навчилася бачити ціну раніше за обличчя.

— Новенькі, — сказав Рябий. — До воріт?

Кремезний чоловік ступив уперед.

— До Оплоту. На сигнал.

— Усі на сигнал, — Рябий оглянув нас повільно. — Тільки там не волоцюг чекають, а корисних людей. Хто щось може принести, той і проходить швидше.

Старий із перев’язаною рукою нервово ковтнув. Жінка з двома сумками опустила очі. Хлопець з арматуриною, який казав, що вже був тут, став трохи позаду, наче хотів зменшитися.

Я стояв збоку й мовчав.

Бинти стягували обличчя. Ліве око бачило погано, але достатньо, щоб рахувати руки, зброю й відстань до горла Рябого. Сокира висіла низько, у майже спокійному положенні. Майже.

«Четверо візуально. П’ятий — у машині ліворуч. Теплова пляма нерухома. Ймовірно, спостерігач або стрілець», — сказав Каїр. — «Цікаво, хто санкціонував цей збір ресурсів. Для офіційного прийому занадто брудно».

«Дійдемо — розберемось. Не ламати ж усе на своєму шляху».

«Не все достатньо крихке».

«Дуже підтримуєш».

Рябий показав ножем на сумки.

— Речі на огляд. Метал, техніка, ліки, акумулятори, прикраси — окремо. Зброю теж показати.

— Ви з Оплоту? — спитав кремезний.

Рябий посміхнувся ширше.

— А тобі це зараз допоможе? Ми стоїмо за сто метрів від їхньої дороги. Якщо нас тут терплять — значить, комусь так зручно.

Відповіді не було.

Саме це й працювало. Він не сказав “так”. Не сказав “ні”. Дав людям самим заповнити порожнечу страхом.

Кремезний чоловік повільно засунув руку під куртку. Двоє біля бочки одразу напружилися. Я теж змістив вагу на передню ногу.

Він дістав маленький мішечок і кинув Рябому під ноги.

Той не нахилився. Один із його людей підняв, розв’язав, висипав на долоню: обручки, сережки, кілька ланцюжків, дві срібні ложечки, тонка золота пластинка.

— За всіх, — сказав кремезний. — Щоб без зайвих розмов. Цього вистачить?

Жінка біля нього притиснулася ближче.

— Ми просто хочемо пройти, — сказала вона м’яко. — Там же приймають людей, так?

Голос у неї був правильний. Трохи втомлений, трохи зламаний, трохи теплий. Саме стільки, щоб чоловік поруч відчув себе потрібним, а той, хто слухав, — розумним і сильним.

Рябий подивився на неї довше, ніж треба.

— Таких, як ти, можуть і швидше прийняти.

Кремезний зробив пів кроку вперед.

— Обережніше.

— А ти не гарчи, — Рябий навіть не підняв голосу. — Тут усі втомлені. Я ж не сказав нічого поганого. Просто є люди, яких легше провести.

Жінка поклала пальці кремезному на лікоть.

Легко.

Він зупинився.

Хлопець з арматуриною раптом виступив уперед.

— У мене акумулятори є. Два. Невеликі, але робочі. Я їх приніс, як сказали. І ноутбук. Він, правда, не вмикається, але я готовий здати.

Рябий перевів погляд на нього.

— Хто сказав?

— Тут… минулого разу. Люди біля дороги. Казали, що за акумулятори можна пройти. Без них не пустили.

— Можна, — погодився Рябий. — Якщо акумулятори не мертві.

— Не мертві. Я перевіряв.

— Ти тепер технік?

Хлопець почервонів, але рюкзак зняв. Руки в нього тремтіли. Не від слабкості — від злості. Він витягнув два акумулятори, перемотані ізолентою, й поклав на капот розбитої машини. Поруч ліг старий ноутбук із тріснутою кришкою.