Розділ 1.

Морозов Ілля

Місто зустріло нас тишею, що давно перестала бути порожньою.

Вона жила між будинками, чіплялася за розбиті балкони, лежала в під’їздах темними шарами й ворушилася там, де око ще нічого не бачило. Після Гаю ця тиша здавалася неправильно мертвою: без пульсу коріння, без тихого шелесту листя, без чужої, але живої уваги. Тут усе теж стежило — тільки голодніше.

Ярина йшла за мною на два кроки позаду.

Не шуміла. Перші пів години не ставила зайвих питань. Для людини з Гаю вона рухалася добре: ставила ногу м’яко, не чіпляла рюкзаком стіни, не дихала ротом, коли ми проходили повз темні провали під’їздів. Але місто її не любило. Це було видно по тому, як вона раз у раз торкалася пальцями ремінця сумки й косилась на вікна, де за битим склом стояла чорна пустота.

«Ліворуч не йти», — сказав Каїр.

Я зупинився ще до перехрестя.

Попереду лежала перекинута маршрутка. Колеса давно спустили, скло вибите, на дверях засохли широкі бурі плями. За нею вулиця ніби була чистою: кілька машин, сміття, зарослий бордюр, нічого живого. Саме тому вона мені не сподобалась.

«Три теплові плями в під’їзді правого будинку. Нерухомі. Четверта — на другому поверсі. Чекають на звук».

Пальці самі стиснули ремінь списа.

— Обходимо дворами, — сказав я тихо.

Ярина зупинилась поруч і вперше не втрималась:

— Звідки ти знаєш?

— Навіщо тобі ця інформація?

— Щоб не померти через твою самовпевненість. — Вона примружилась. — Ти не бачиш. Звідси нічого не видно. А я тобі своє життя довіряю.

Довелося глянути на неї швидко, щоб не втратити вулицю з поля зору. Волосся в неї було стягнуте під капюшон, лице вимазане пилом, очі темні й уважні. Не налякані до дурості. Саме це робило її незручною.

— Значить, відчуваю.

— Як?

«Ти стабільно повертаєшся додому з додатковими факторами ризику», — сухо сказав Каїр.

«Вона не фактор ризику».

«Вона ставить питання в зоні можливого контакту із зараженими. Це фактор ризику з косою».

Я ледь не всміхнувся.

— Я довго ходжу такими місцями маю досвід, а ще у мене хороша інтуїція, — сказав я нарешті.

Ярина тихо хмикнула.

— Інтуїція не обходить скупчення заражених так точно.

Попереду в під’їзді щось дряпнуло по металу.

Ярина почула теж. Одразу замовкла.

Ми звернули у двір між двома дев’ятиповерхівками. Асфальт тут розпух від коріння й тріщин, крізь дитячий майданчик проросла трава по коліно. Гойдалка висіла на одному ланцюгу, наче хтось вирвав її в нападі злості. Біля пісочниці лежала дитяча куртка, вицвіла й мокра від старої роси.

— Знаєш, що дивно? — сказала Ярина вже тихіше. — Я відчуваю силу в людях. Не завжди чітко, але відчуваю. В Еліні, в Лук’яні, навіть у Борисі, хоч він був майже зламаний. А в тобі… не так.

— Не так — це як?

Вона кілька секунд мовчала.

— Наче місце є і сила. А того, що має бути всередині, немає.

Каїр не прокоментував одразу.

І це мені не сподобалось більше, ніж її слова.

«Цікаво», — нарешті сказав він. — «Ймовірно, вона відчуває ядра або їхні похідні структури. У твоєму випадку фіксує аномалію».

«Дякую. Саме цього мені бракувало для гарного настрою».

— Потім поговоримо, — сказав я вголос. — Тут не місце.

— Ти завжди так відповідаєш?

— Коли хочу дожити до наступної розмови — так.

Ми пройшли під аркою. Запах змінився: менше пилу, більше гнилі. Десь неподалік лежало мертве тіло або те, що колись було тілом. Ярина прикрила ніс рукавом, але не зупинилася.

— Ти справді думаєш, що твій Оплот уцілів? — спитала вона.

Питання вдарило точніше, ніж мало б.

Попереду була довга вулиця, порожня настільки, що хотілося шукати пастку в кожному вікні. За нею, далеко, мав бути периметр. Стіни. Люди. Саміра. Хао. Назар. Аурелія. Артем. Усе те, що я з такими зусиллями збирав докупи.