Розділ 42.

Ми вже майже дійшли до межі Гаю, коли Каїр озвався раніше, ніж я сам устиг щось помітити.

«Праворуч. Велика маса. Готується до ривка.»

Я одразу глянув туди.

На межі між бур’яном, молодими пагонами й битим асфальтом стояв звір. Високий, важкий, із широкими рогами, що першими кидалися в очі. Колись, мабуть, це був лось або щось близьке до нього. Тепер про це нагадували тільки вони. Морда стала коротшою й ширшою, щелепа — надто довгою, з темними вологими зубами, яких не мало бути в травоїдного. Один бік шиї вкривав грубий темний наріст, наче шкіра там зрослася в панцир.

Лук’ян вилаявся ледь чутно.

— Не підходь, — сказав він. — Це небезпечна тварина.

Я простягнув руку.

— Арбалет.

Він глянув на мене, але сперечатися не став. Просто передав зброю.

Звір уже дивився на нас. Не насторожено. Так, як дивляться перед кидком.

«Траєкторія відкрита. Працюй.»

Перед очима лягли підказки Каїра. Світ став читабельним.

Я підняв арбалет і натиснув спуск.

Болт увійшов точно в око. Голова звіра сіпнулась убік, але навіть із цим у черепі він усе одно рвонув уперед. Важко, страшно швидко для такої маси.

— Праворуч, — кинув я Лук’яну.

Сам пішов лівіше.

Звір пролетів між нами так близько, що край рога зачепив рукав і ледь не вирвав мене з рівноваги. Якби я спізнився на півкроку, він зібрав би мене разом із рюкзаком. Збив копитом шматок бетону й розвернувся, уже захлинаючись кров’ю. Я перехопив сокиру нижче й увійшов збоку, поки він ще збирав себе на другий ривок.

Удар у шию вийшов короткий, жорсткий.

Лезо зайшло глибоко під щелепу. Гаряча кров бризнула на кисть. Звір сіпнувся всім тілом, хитнув головою. Ріг пройшов повз живіт так близько, що тканина на кофті тріснула. Тільки тоді ноги в нього підломилися, і він важко завалився в молоді пагони на межі Гаю.

Я витяг сокиру й коротко видихнув.

Лук’ян кілька секунд дивився на тушу, потім на мене.

— Ти завжди так вирішуєш питання?

— Не завжди, — сказав я. — Тільки коли вони біжать на мене з рогами.

Він хмикнув, присів біля туші й торкнувся грубої шкіри на шиї.

— Так просто? Ми вчотирьох ледь такого завалили.

Я усміхнувся.

— Досвід зазвичай допомагає не здохнути. Звідси мені потрібне ядро. І м’яса теж наберемо.

Лук’ян подивився на мене.

— Воно їстівне?

— А ти думаєш, я б тягнув у Гай отруту?

Він ще кілька секунд дивився на мене так, ніби хотів щось сказати про мої звички, але передумав.

Ми швидко обробили тушу настільки, наскільки могли взяти з собою, і вже за кілька хвилин зайшли в Гай по-справжньому.

Повітря тут одразу стало іншим. Вологішим. М’якшим. Живим.

Лук’ян вдихнув глибше, ніж до того, і глянув убік, між темними стовбурами.

— От тут уже легше, — сказав він. — Наче груди відпускає.

Я поправив рюкзак на плечі.

— Так і є.

Він скосив на мене погляд.

— Через природу? Через дерева?

— Не тільки. Переважно через відвар.

Лук’ян трохи примружився.

— У сенсі?

— Він не просто лікує, — сказав я. — Принаймні, схоже на це. Він допомагає адаптуватися, але бере плату. Повільно перебудовує організм. Прив’язує вас до цієї біосистеми. Ви стаєте частиною Гаю, а він — частиною вас. Тому вам у Гаю легше.

Лук’ян помовчав кілька кроків.

— Що ти можеш про це знати?

Я глянув уперед, у зелень.

— Нічого конкретного. Але достатньо, щоб не хотіти тут помирати.