Розділ 41.

Під’їзд смердів так, ніби тут роками варили жир, зливали кров і терпляче чекали, поки все це догниє до остаточної форми. Двері були прочинені рівно настільки, щоб усередину міг прослизнути живий. Або вийти мертвий. Той, що лежав біля входу, вочевидь спробував обидва варіанти й не довів до кінця жоден.

Я переступив через роздертий рюкзак. Під підошвою хруснуло щось дрібне — чи то крупа, чи то уламок кістки. Перевіряти не став.

Усередині було темно не по-нічному, а по-житловому. Старі під’їзди вміли збирати морок і тримати його в кутах довше, ніж мали б. Тут він ще й просочився в штукатурку, в облізлі стіни, у запах вологи, старої їжі й гнилі, яка давно стала частиною побуту.

Лук’ян зайшов слідом, тихо прикрив двері й одразу завмер, даючи очам звикнути.

— Тут весело, — пробурмотів він. — Нам справді треба саме сюди?

— Звісно, — сказав я. — Тут хоча б не порожньо.

«На диво проникливе спостереження», — озвався Каїр.

Будинок уже світився для мене інакше. Не повністю, не картою — лише осередками руху. Старі швидкі — уривчасто, рвано, десь вище, там, де вже не ходили, а майже перетікали з майданчика на майданчик. Важчі — повільно, глухо, з масою в кроці. І ще щось нове. Тихіше. Ближче до квартир, до кухонь, до замкненого побутового простору.

— Тут купа заражених, — дуже тихо сказав Лук’ян.

— Так, але всі мені не потрібні. Десять квартир не витягнемо, — відповів я. — Чотири-п’ять, якщо пощастить.

— З чого почнемо?

Я підняв очі на темні двері квартир уздовж першого майданчика.

— З першого поверху. Потім вище.

Лук’ян скосив на мене погляд.

— Ми ще можемо піти.

Я трохи стиснув сокиру.

— Ходімо. Тримайся позаду.

На першому поверсі було тихо. Надто тихо. Так буває тільки там, де тебе ще не втратили з виду, але вже почали принюхуватись.

На сходах валялася стара дитяча машинка без коліс. Поруч — розбитий пакет із макаронами, давно втиснутими в бруд і висохлу чорну пляму. Хтось уже шукав тут їжу. Може той, що лежав зовні. Може ще хтось до нього. Цей будинок не любив ділитися.

Ліві двері на першому поверсі висіли на одній петлі. Всередині темнів коридор, далі — кухонний проріз. Я ступив туди обережно, тримаючи сокиру нижче.

На кухні майже нічого не лишилося.

Дві порожні шафи. Розбиті банки. Старий іржавий чайник. На підлозі — розсипана сіль, змішана з крихтами скла і пилом. У верхньому ящику — один пакетик лаврового листа, уже відсирілий, але ще цілий.

Я забрав його.

Лук’ян за спиною коротко хмикнув.

— За цим і лізли?

— Початок непоганий. Вище буде краще.

У сусідній квартирі пощастило трохи більше. На кухні, в глибокій шафі над старим холодильником, знайшлася банка гречки, скляна, ще закручена нормально. Пакет цукру, злежаний у камінь, але сухий. Половина пачки чорного перцю. Дві консерви з м’ясом. Сірники.

Я відчув, як у голові майже непристойно швидко склався список: це взяти, це теж, це в рюкзак, це не кидати.

— Люди за таке зараз ріжуться? — тихо спитав Лук’ян.

— Люди зараз за менше ріжуться.

Ми встигли обшукати ще дві кухні, перш ніж будинок нарешті вирішив, що терпіти нас далі не хоче.

Спершу щось глухо вдарилося у двері навпроти. Раз. Потім ще раз. Не швидко. Але наполегливо. Звук був такий, наче всередині намагалися вийти не стільки руками, скільки масою.

Лук’ян одразу відійшов у бік і підняв ніж.

— Що робимо? — дуже тихо спитав він.

— Стань позаду.

Третій удар.

Петля тріснула.

Двері вилетіли назовні разом із шматком лутки, і в коридор вивалилося щось велике.

Колись це теж була людина. Може двірник. Може вантажник. Може просто якийсь здоровий чоловік, якому не пощастило пережити кінець світу трохи довше за інших. Тепер у ньому лишилися тільки маса, голод і груба, темна шкіра, що натягнулась на плечах і грудях майже як вологий панцир. Лице перекосилося, нижня щелепа з’їхала набік, а один бік голови ніби втиснуло глибше в шию. Вузькі очі, затягнуті каламуттю, знайшли нас одразу.