Розділ 40.

Я ще дивився на знаки, коли чужий крик зліва смикнув мене назад у двір.

Там і досі не все скінчилося.

Один із загонщиків, що тримався далі від основної бійки й майже не ліз першим, раптом кинув сітку просто в бік Еліни. Невлучно. Навмання. Але по ходу бою й цього могло вистачити, щоб на секунду збити ритм.

Я рвонувся раніше, ніж устиг подумати.

Ребра прострелило так, ніби хтось загнав під них іржавий прут, нога мало не підломилась знову, але сокира вже пішла в рух.

Я не замахувався широко.

Просто вдарив коротко, збоку, туди, де шия переходила в плече.

Лезо ввійшло важко. Грубо. Не різало — трощило.

Загонщик захлинувся криком і повалився на коліна, так і не встигнувши зрозуміти, що вже все.

Сітка впала поруч, не долетівши.

Ще один, побачивши це, рвонув до виходу з двору, навіть не озирнувшись на своїх. Просто побіг. Як біжать не з бою, а від чогось гіршого, що вже перестало вкладатися в голову.

— Не гнатися, — коротко кинув сухий гайовий.

Правильно.

Я теж не мав жодного бажання бігти слідом. У мене й стояти вже виходило через силу.

«Ти знову поводишся так, ніби це тіло одноразове», — сказав Каїр.

«Не зараз».

Еліна опустила спис. Не повністю. Рівно настільки, щоб стало ясно: зараз вона вже не б’ється, а оцінює, хто живий і в якому стані.

Дівчина зі світлими кінцями волосся стояла трохи далі, дихала часто, але рівно, і тримала в руках чужий ніж — не свій, відібраний уже тут. Біля підвалу поранений гайовий знову важко привалився до стіни. Другий, сухий, швидко обійшов його, коротко торкнувся плеча, перевірив кров, подивився на рану — і тільки тоді глянув на мене.

Не з вдячністю.

І не як раніше.

Просто інакше.

Лук’ян зістрибнув униз із балкона майже без звуку. Приземлився жорстко, випростався і на секунду завмер, оцінюючи двір. На його щоці була чужа кров, на рукаві теж. У правій руці — ніж. За спиною висів арбалет стрілка. В очах ще не згас той короткий, точний холод, який лишається після близького вбивства.

— Верхній готовий, — сказав він.

— Бачив, — відповів я.

Голос вийшов гірше, ніж хотілося. Глухо. Наче весь пил двору досі стояв десь між горлом і грудьми.

Лук’ян глянув на сокиру в моїй руці, потім на тіло старшого в пилюці.

— Собі забереш?

— Трофей.

Він кивнув так, ніби це було правильно. Наче інакше й бути не могло.

Двір стих не одразу. Спершу ще десь за рогом лунали поспішні кроки. Потім дзенькнула об бетон кинута жердина. Потім стихло й це.

Лишився тільки важкий подих живих, стогін пораненого біля входу в підвал і далекий, майже нестерпно звичайний шум мертвого міста, якому було байдуже, хто саме тут щойно переміг.

А далі, за будинками, вже тягнулися знайомі звуки — рване гарчання, шарудіння, збитий тупіт. Крові ми лишили тут достатньо, щоб заражені теж зацікавилися цим двором.

Я відчув, що ще секунда — і сяду просто там, де стою.

«Не зараз. До Гаю дійдеш на ногах», — сказав Каїр.

«Дякую».

«Ти зараз дратівливо передбачуваний.»

«Я ледве стою.»

«Саме тому й не сідай. Відпочинеш пізніше. Якщо не зробиш ще однієї дурниці дорогою.»

Еліна підійшла ближче. Зупинилась за кілька кроків. Погляд ковзнув по сокирі, по крові на моїй футболці, по руці, по нозі.

— Йти можеш? — спитала вона.

Не “дякую”. Не “ти прийшов”. Нічого зайвого.

Тільки те, що мало значення.

— Можу. Не швидко, але можу.

Вона подивилась мені в очі ще мить, ніби зважуючи, брехня це чи просто впертість.

— Добре, — сказала нарешті. — Тоді піднімай пораненого. До Гаю треба дійти, поки сюди не набігла свора заражених. Відбиватися ще й від них у мене немає жодного бажання.