Розділ 39.

Ми з Лук’яном лежали низько, майже втиснувшись у тінь між перекинутим контейнером і обваленим шматком стіни. Звідси двір відкривався не повністю, але досить, щоб одразу зрозуміти: гайових ще не зламали.

Їх не поклали. Не скрутили. Не взяли живцем. Просто повільно дотискали туди, де будь-яка помилка мала стати останньою.

Еліна стояла трохи попереду, легка, пряма, з коротким списом у руках. Зелене волосся збилося набік, кілька живих пагонів прилипли до скроні. Навіть тепер вона не виглядала загнаною. Швидше так, ніби двір просто тимчасово став надто тісним для неї. Лівіше від неї тримався сухий, жорсткий гайовий із темним списом, виставленим під кутом. Біля самого входу в підвал сидів інший — важко привалившись плечем до стіни. Він ще був при тямі, ще стискав у руці уламок древка, але дихав уже занадто глибоко. Дівчина трохи позаду, майже в тіні, була такою тихою, що її можна було не помітити з першого погляду. Тільки світле волосся з зеленуватими кінцями раз по раз ловило бліде світло, і тоді ставало видно, як напружено вона стежить за кожним рухом навколо.

Їх було четверо.

Загонщиків — утричі більше.

Дванадцять.

І вони не поспішали.

Один сидів вище, на уламку балкона другого поверху, в зручній мертвій точці, де його майже не було чим дістати. Арбалет лежав у нього на коліні вже зведений, спокійний, ніби частина тіла. Нижче стояли двоє з сітками. Ще двоє — з довгими жердинами, такими, якими не б’ють, а притискають і валять на землю. Троє трималися ширше, перекриваючи виходи. Інші чекали за спинами, не лізли вперед без потреби. Не зграя. Ремесло.

І старший.

Хто з них головний, було зрозуміло одразу. Не через зріст. Не через крик. По тому, як на його слова реагували інші. По манері стояти. По тій спокійній впевненості людини, яка давно звикла, що саме вона вирішує, хто сьогодні піде звідси на ногах, а хто — на мотузці. Сам він був високий, важкий у плечах, але без жодної зайвої маси — міцно збитий, сухий, із товстою шиєю і руками, де сила сиділа не в м’язах напоказ, а в жилах, шрамах і звичці бити без вагань. Шкіра на шиї й передпліччях була грубішою, темнішою за людську, місцями сухо-лускатою, ніби тіло давно вже почало перебудовуватись під новий світ і перестало питати його згоди. Йому могло бути під сорок або трохи більше. Коротка щетина, грубе обвітрене обличчя, важка щелепа і спокійні очі людини, яка вже давно перестала бачити різницю між роботою і чужим болем.

Сокира в нього була під стать. Важка, однолеза, на довгому держаку. Темний метал, широкий клин, трохи витягнутий униз, майже як у старих північних сокир, тільки з чимось чужим у лінії. Навіть звідси було видно різані знаки на лезі. Не прикраса. Не випадкові подряпини. Занадто рівні. Занадто вперті.

Лук’ян поруч зі мною дихав тихо, але напруження в ньому вже стояло, як натягнутий дріт.

— Верхній твій, — сказав я, не зводячи очей із балкона. — Знімаєш його. Далі ближній бій. На нашому боці несподіванка й удар із тилу.

— А ти? — так само тихо спитав Лук’ян.

— Візьму двох, поки вони зрозуміють, що відбувається. Мінус три на старті — непогана математика.

Він коротко кивнув. Не тому, що погодився. Просто прийняв. У Рощі він рухався так, ніби все навколо належало йому по праву. Тут — обережніше, але не менш точно. Поволі змістився вправо, до бур’яну, металевого хламу й тіні від проваленого гаража.

Унизу старший ступив на крок ближче до гайових. Не швидко. Так, щоб усі встигли побачити: він нікуди не поспішає.

— Ви вже достатньо попсували мені день, — сказав він спокійно. — Тому даю останній розумний варіант. Складаєте зброю, опускаєтесь на коліна — і мої люди не починають із вами працювати грубо.

Сухий гайовий нічого не відповів. Тільки трохи змінив хват на списі.

Старший ніби цього й чекав. Повернув сокиру в руці, даючи їм час оцінити, чим саме їх рубатимуть, якщо слова не спрацюють.

— Якщо ні, — продовжив він, — далі буде гірше. І я витрачу рівно стільки часу, скільки треба, щоб навчити вас покірності. Ви в мене станете тихими, слухняними. По першій команді бігатимете, хвостом крутитимете. А ця зеленоволоса... — він трохи змістив погляд на Еліну, — ще й гроші мені приноситиме. Піде туди, де за гарну шкіру й слухняність платять окремо.

Дівчина позаду трохи подалася назад, майже непомітно. Не зі страху — щоб не потрапити під перший ривок. Еліна лишилася на місці.

— Ти багато говориш, — сказала вона.

Голос у неї був рівний, спокійний. Майже втомлений.

Усмішка старшого вийшла короткою і неприємною.

— А ти ще не зрозуміла головного. Я говорю, бо можу дозволити собі не поспішати.