Розділ 38.

— Вставай. Терміново. Ти нам потрібен.

Голос вирвав мене з темряви грубо, без переходу. Свідомість ще не встигла повернутись повністю, а тіло вже відреагувало першим — ривком, болем, холодним ударом під шкірою. Нога спалахнула так, ніби тхеір нікуди не зникав. Наче він і далі повз угору — повільно, впевнено, знаючи, що я прокинуся саме в цю мить.

Рука смикнулась раніше за думку. Пальці вже шукали зброю, якої поруч не було.

— Спокійно! — хлопчачий голос тріснув від напруги. — Я свій. Не смикайся так.

Очі відкрились ривком. Наді мною нависло чуже лице — молоде, бліде, подряпане гіллям, усе в пилу. Дихав він часто, ніби біг сюди без зупинки. У погляді не було ворожості. Тільки поспіх і той голий страх, який уже встиг перейти в дію.

Я спробував підвестися на лікті.

Помилка.

Нога відгукнулась одразу — болем, від якого в очах на мить зблиснуло білим. Під шкірою знову ніби щось ворухнулося, і тіло стиснулося саме, без дозволу.

«Фантомний слід, — сухо озвався Каїр. — Реального проникнення немає. Не принижуй себе панікою».

— Дуже вчасно, — прошипів я крізь зуби.

Хлопець не зрозумів, кому саме це було сказано, але відступив на півкроку, лишивши мені простір.

Тільки тепер я помітив, що в Рощі тихіше, ніж мало б бути. Не було голосу травниці. Не було спокійної присутності старої. Здається, не було навіть того приглушеного ритму Рощі, до якого за минулі години я встиг звикнути.

Щось змінилося.

— Де всі? — хрипко спитав я.

Хлопець ковтнув повітря, наче на бігу так і не встиг віддихатися.

— У місті, — відповів він. — Еліна, ще кілька наших... ми вийшли до інших виживших. Думали, можна буде говорити. Не вийшло.

Усередині щось опустилося важче за камінь.

Я сів повністю, повільно, не зводячи з нього очей.

— Що значить “не вийшло”?

Він не відповів одразу. Озирнувся кудись мені за плече — і тільки тоді я почув тихі кроки.

Стара жінка підійшла без поспіху, але після її появи простір одразу став чіткішим. За нею — травниця, зібрана, сувора, уже з перев’язями й темним згортком у руках. На мить я відчув полегшення, майже смішне у своїй недоречності: вони ще тут.

— Мали познайомитися інакше, — сказала стара, зупинившись так, щоб бачити й мене, і хлопця. — Але обставини рідко питають, як нам зручніше.

Вона показала на себе тонкою сухою рукою.

— Онисія.

Потім — на травницю.

— А це Зоряна. Вона тебе й витягла.

Жінка коротко глянула на мене.

— І хотіла ще привести тебе до ладу, якщо зараз не зіпсуєш мою роботу.

Сили на відповідь у мене не знайшлося. Я вже дивився на хлопця.

Онисія помітила це й кивнула в його бік.

— Лук’ян. Він вирвався і повернувся по допомогу.

Отже, Лук’ян.

Ім’я лягло в пам’ять одразу — швидке, сухе, як і сам хлопець. Тепер, коли я дивився уважніше, стало видно, що він справді ледве вирвався. Рука в крові, куртка роздерта на плечі, дихання досі збите. Але стояв рівно.

— Ілля, — сказав я. — Познайомимось потім. Говори.

Лук’ян провів долонею по лицю, розмазавши пил ще гірше.

— Ми вийшли до людей. Не прямо в поселення. На контакт. Перевірити, чи справді в місті є місце, де ще можна жити спокійно. Вони були привітні. Сказали, що знають укрите місце, що можна домовитись, обмінятись...

Він стиснув щелепу.

— Завели в пастку. Сітки. Вузький двір. Люди на висоті. Живцем брати хотіли.

Я нічого не сказав.

Не було сенсу. Усе й так уже стало на свої місця.

Безпечне місце.

Мої слова.

Не пряма провина. Але достатня, щоб вони взагалі пішли туди, думаючи про розмову, а не про бій.

— Частина наших ще там, — сказав Лук’ян. — Частина вирвалась. Еліна лишилась. Сказала бігти назад, якщо хочу бути корисним, а не мертвим. Я біг.