Розділ 37.

Печіння в щиколотці не лишилося локальним.

Воно пішло вище — тонкою, розжареною ниткою під шкірою, ніби в ногу загнали щось живе й тепер воно шукало шлях углиб. М’яз сіпнувся сам, без команди. Ступня на мить втратила точність, і цього вистачило, щоб звір на камені зрозумів: момент настав.

Він не заревів.

Не кинувся з тупою люттю, як земний хижак, що покладається на масу. Просто зник із місця. Один ривок — і чорний виступ спорожнів.

Лише тепер я по-справжньому збагнув його розмір. Не просто великий. Завбільшки з невелике авто, але посаджений низько, щільно, хижо. Маса, зібрана не в громіздкість, а в удар.

«Праворуч. Нижче», — кинув Каїр.

Я встиг відскочити вбік за півудару серця до того, як кігті розпанахали камінь там, де щойно була моя нога. Уламки вдарили в гомілку. Біль від того, що повзло під шкірою, прострілив угору так різко, що перед очима на мить побіліло.

Звір розвернувся одразу. Без паузи. Без демонстрації сили. Ікла вже не здавалися головним. Головною була швидкість, із якою ця маса міняла вектор, ніби вага для неї була чужою проблемою.

Я рвонув імпульсну зброю зі спини й вистрілив майже навскид.

Спалах розрізав повітря, але звір уже пішов униз, притиснувшись до землі так, що заряд тільки вирвав шмат м’ясистої рослини за ним. Та луснула з мокрим звуком і бризнула густим соком на каміння.

«Не поспішай, — сказав Каїр. — Ти знову б’єш по тому, що бачиш останнім, а не по тому, що станеться далі».

— Дуже вчасно, — видихнув я крізь зуби. — Знаю я твоє “не поспішай”. Потім якась тварюка буде жерти мене пів години, а ти коментуватимеш усі мої помилки.

Звір ударив вдруге.

Цього разу зліва. Низом. Не в груди — в ноги. Я встиг підставити клинок, і кігті вдарили в лезо так, що по руці аж пішов тупий дзвін. Мене розвернуло півобертом. Підошва ковзнула по кам’яній крихті. Печіння в щиколотці сіпнуло м’яз ще раз, і я ледве не впав.

«Паразит піднімається вище, — спокійно відмітив Каїр. — Координація просідатиме».

— Яка корисна інформація. Ненавиджу твої польові заняття.

«Ні. Ти ще скаржишся. Краще померти в симуляції тисячу разів, ніж один раз у реальності».

Звір обійшов мене півколом. Повільно. Тепер уже не кидався. Очі в нього були все такими ж маленькими й спокійними, і саме це дратувало найбільше. Він не нервував. Не поспішав. Просто чекав, коли я зроблю помилку ще раз.

Під шкірою в нозі щось ворухнулося.

Цього разу я мало не вилаявся вголос. Відчуття було таким, ніби тонкий розпечений дріт хтось потягнув угору, між сухожиллями. На секунду захотілося кинутись на землю, розрізати шкіру й витягти це лайно просто зараз.

І саме в цю секунду звір знову пішов у ривок. Подумати я вже не встиг. Пояснення Каїра про вхід у нейроприскорення звучали правильно лише поза боєм: зосередься, відчуй стан, активуй. На практиці все було значно гірше. Я тільки зрушив корпус убік, і раптом відчув, як усе в русі стає не повільнішим — читабельнішим.

Кігті йшли зверху вниз. Не хаотично. Під кутом. Спершу правий удар, потім одразу добивання знизу щелепою. Я побачив це не після — до.

Світ не зупинився.

Але на мить розклався правильно.

Я встиг опустити плече, провернути корпус і врізати клинком під передню лапу саме туди, де суглоб уже йшов на повне навантаження. Лезо зайшло неглибоко, та цього вистачило. Звір скривився всім тілом, удар лапи пішов мимо, а щелепи клацнули біля мого лиця так близько, що я відчув на щоці тепле вологе дихання.

Постріл.

Цього разу я не стріляв туди, де він був. Я вистрілив туди, куди його зламаний рух уже вів.

Імпульс ударив звіра в бік шиї. Не вбив. Але збив ритм. Його кинуло в камінь, і я, не даючи собі часу подумати, пішов слідом.

Крок — біль у нозі.

Ще крок — гаряча нитка під шкірою.

Ще — і світ знову майже склався в ту саму дивну ясність.

«Ось. Ближче», — сказав Каїр. І вперше за весь бій у його голосі не було звичної сухої зневаги. Лише концентрація. — «Не женися за швидкістю. Утримай читання».

Звір підвівся ривком, але вже пізно. Я бачив, як піде його голова. Як напружаться м’язи плеча. Як права лапа на мить візьме вагу перед стрибком.

Меч пішов коротко й жорстко.