Розділ 36.

Темрява мала б принести сон.

Замість цього під ногами знову зібралася тверда поверхня.

Я навіть не відкривав очей одразу.

— Ні, — сказав я в темряву. — Тільки не кажи, що в нас зараз заняття.

— У нас заняття щоразу, коли тіло відпочиває, — спокійно відповів Каїр. — Було б дивно почати деградувати саме зараз.

Я повільно видихнув.

— Але я ж зараз не відпочиваю. Що там із моїм тілом?

— Ти живий. Для початку цього достатньо. Не потрібно жалітися. Їхній відвар цікавий, але саме я зараз втримую тебе серед живих. І паралельно виправляю твою освіту.

Я все ж розплющив очі.

Навколо вже не було ні Рощі, ні коріння, ні вогкості. Лише знайомий простір Каїра: темний, чистий, безмежний. Під ногами — рівна поверхня без швів і меж. Над головою — порожнеча, в якій не було ні неба, ні стелі. Лише холодне світло без джерела.

— Це ти мене вмовив спробувати. Я щойно ледь не здох, — сказав я.

— І все ще достатньо балакучий, — відказав Каїр. — Отже, критичних перешкод для навчання немає.

Переді мною з темряви почали проступати контури звичної аудиторії. Спершу — лінії. Потім — ряди сидінь, гладкі столи, високі дуги стелі, напівпрозора стіна позаду кафедри. Усе надто правильне, надто чисте, надто чуже для будь-якої земної архітектури.

Я скривився.

— Серйозно?

— Саме так, — спокійно сказав Каїр. — Оскільки частину базового курсу ти вже пройшов, а сьогодні перебуваєш у стані, який робить із тебе жалюгідне видовище в практичних модулях, ми змістимо акцент на теорію.

— Як мило з твого боку.

— Не плутай корекцію навантаження зі співчуттям.

На столі переді мною вже лежав зошит.

Тонкий на вигляд. Темний. З трохи потертими краями, яких у симуляції нібито не мало б бути, але вони були. Я відкрив його машинально й побачив сторінки, списані моїм почерком. Схеми. Формули. Уривки минулих занять. Балістика. Конструкції матеріалів. Базова анатомія розумних видів. Енергосистеми. Польові протоколи. Я перегорнув ще кілька аркушів. Потім ще. Сторінки не закінчувалися.

— Я колись дійду до останньої? — спитав я.

— Якщо переживеш достатню кількість занять.

Я пирхнув і перегорнув далі.

— Навіщо я взагалі це конспектую, якщо ми в мене в голові?

Запала коротка пауза. Наче Каїр вирішував, наскільки образливою має бути відповідь.

— Щоб ти краще запам’ятовував, — сказав він нарешті. — Я не можу просто завантажити знання тобі в мозок. А перебувати в компанії неосвіченого молодого чоловіка теж не хочу. Тому ми навчаємось так.

— Звучить майже як турбота.

— Не принижуй це слово.

Поруч із зошитом уже лежала ручка. Я взяв її двома пальцями, як дрібну особисту образу.

На дошці попереду проступила перша схема: витягнутий силует корабля, кілька орбітальних дуг, точки входу, вектори зміни курсу і тонкий, ледь помітний вигнутий слід між двома далекими системами.

— Планове заняття, — сказав Каїр. — Основи міжзоряного переміщення Тео.

Я подивився на схему. На зошит. На власні записи з минулих ночей.

І тяжко видихнув.

— Добре. Раз я не помер, можна й повчитися.

— Це найменш безглузда фраза від тебе за останній час, — сказав Каїр. — Записуй.

Я поставив ручку до паперу.

— Ви, люди, уявляєте міжзоряний політ як тупе прискорення вперед, — почав Каїр. — Це грубо. І примітивно. Простір не треба ламати лобом. Його треба навчитись читати.

Я записав перший рядок і одразу скривився.

— Міг би почати не з образ.

— Міг би. Але так не цікаво.

На дошці спалахнули кілька нових позначок. Вони повільно вибудувалися в послідовність.

1. Звичайний простір.