Розділ 35.

Свідомість поверталась повільно, шарами.

Спершу — запах. Не кров. Не гар металу. Не порох і не палена плоть. Інше. Волога земля, гіркі соки рослин, пилок, що дряпав горло навіть на вдиху, і щось терпке, майже солодке, від чого паморочилось сильніше, ніж від втрати крові.

Потім прийшов біль.

Нога. Бік. Плече. Передпліччя. Груди. Тіло ніби не лікували, а сперечалися з ним, чи варто взагалі лишати його цілісним.

Я не відкривав очі ще кілька секунд. Слухав.

Не місто. Не автобус. Не бетонна луна. Я не чув рику заражених навколо, хоча ще зовсім недавно був бій. Тут звуки жили інакше. Десь поруч повільно стікала вода. Десь вище шурхотіло листя — не від вітру, від ваги чогось живого. Десь клацнуло сухо й тихо, ніби зімкнулася чиясь паща.

«Ти все ще живий», — озвався Каїр. Голос рівний, але з тією сухою точністю, яка в нього з’являлась, коли стан мені не сподобається. — «Пульс нестабільний. Загальний фон кращий, ніж я прогнозував. Локальні пошкодження оброблені. Токсин приглушено, але не виведено повністю».

Я відкрив очі.

Наді мною було зелене склепіння. Не стеля й не намет. Листя. Густе, багатошарове, з прорізами світла, що падало зверху плямами, мов крізь воду. Між гілок проглядали залишки чогось старого — бетонна дуга, обплетена лозою; уламок металевої решітки, вже майже втоплений у корі.

Це колись був міський парк.

Не той парк, який пам’ятали люди.

Тут місто програло давно.

Я спробував підвести голову. Бік відгукнувся гарячим спазмом. Нога сіпнулась і відразу стала чужою.

— Не смикайся, — сказав жіночий голос поруч. — Якщо хочеш померти, зробиш це трохи пізніше. Я хоча б не витрачу суміш даремно.

Повернув голову.

Поруч сиділа жінка років під сорок, може трохи старша. Волосся зібране жорстко, без зайвого. Руки тонкі, сильні, вимазані в зеленкувато-бурій масі. На розкладеній тканині біля неї лежали ножі з кістяними руків’ями, скляні флакони, сушені стебла, розчавлені листки, темні зерна й смужки кори, просочені рідиною.

Травниця.

Не схожа на знахарку з чужих казок. Схожа на розумну істоту, яка давно навчилась змушувати місцеву флору працювати на себе.

Біля моїх ніг сиділа ще одна жінка — літня, суха, з руками, в яких лишилося більше спокою, ніж м’яса. Вона не метушилась і не торкалась мене. Просто дивилась, ніби звіряла побачене з чимось у себе в голові.

— Де я? — голос вийшов хрипкий, наче я ковтав пил замість повітря.

— У живому місці, — відповіла травниця. — І цього поки достатньо.

«Локальна медична практика варта уваги, — сказав Каїр. — Обробка не обмежується заліковуванням ран. Є системний ефект. Вони впливають на загальний фон дестабілізації».

Я відчував тільки холод мазі на боці й нозі, важкість у крові й ту дивну гіркоту на язиці, ніби мене поїли відваром уві сні. Сенс, як завжди, добудовував уже він.

— Ти нас чуєш, хлопче? — спитала літня.

— Чую.

— Значить, уже краще, ніж годину тому. І наші зусилля не пройшли даремно.

Травниця зняла пов’язку з ноги. Біль спалахнув так чисто, що я не встиг його сховати.

— Шип сидів глибоко, — сказала вона, не дивлячись мені в очі. — Добре, що не вище. Інакше зараз ми б уже не говорили.

Я стиснув зуби й витримав, поки вона наклала на рану новий шар густої темної суміші. Спершу вона обпекла, потім холод пішов глибше, в м’яз, у кістку, і біль ніби відсунувся на крок.

«Фіксую реакцію, — сказав Каїр. — Не лише місцевий ефект. Є загальне приглушення системного зриву. Це варте уваги».

Я дивився в зелене склепіння над головою й намагався зрозуміти головне.

Не хто вони.

Коли саме я перестав бути здобиччю й став тим, кого сюди принесли живим.

Коли травниця на мить відсунулася, а літня жінка замовкла, в мене нарешті з’явився час подивитися навколо по-справжньому.

Спершу це місце здалося майже нереальним.

Після міста, яке гнило, горіло, їло саме себе й давно забуло, що таке тиша, усе довкола виглядало так, ніби я провалився в чиюсь помилку. Світло просіювалося крізь крони зеленими й золотими плямами. Вода тихо блищала між корінням і камінням. Старі доріжки ще вгадувались під мохом, але вже не належали людям — їх поглинали лози, трава й молоді дерева, що проросли просто крізь плитку. Далеко праворуч стояла напівжива альтанка, обплетена так густо, що здавалася не руїною, а частиною парку від самого початку.