Розділ 33.

- - - Хао Лінь - - -

Дах автобуса тремтів під ногами, коли ми вибирались із вузького коридору вулиці. Метал дзвенів від ударів — заражені чіплялись з боків, ковзали, падали під колеса. Вітер бив у лице гарячим пилом і запахом крові.

Світ для мене рухався повільніше.

Я бачив, як один із них стрибає — м’язи вже напружені, але лапа ще не торкнулась борту. Бачив, як скло вікна зсередини вкривається павутинням тріщин — ще півсекунди, і воно впаде. Бачив, як водій попереднього автобуса на мить з’їжджає лівіше, уникаючи перекинутої машини.

Крок. Поворот корпусу. Лезо ковзнуло вниз.

Голова з’їхала з плечей так тихо, ніби хтось акуратно зняв кришку.

Біль у гомілці нагадував про себе при кожному ривку автобуса. Не гострий — тупий, глибокий. Терпимий. Я дозволив йому бути. Біль означає, що тіло ще тут. 

Кілька солдатів із поселення тримались поряд. Їхні рухи були різкими, постріли — нерівними. Вони стріляли багато, але не завжди туди, куди треба.

Я бачив їхній страх: білий хват на цівці, збите дихання, палець, що не відходив від спуску. Не тільки перед зараженими. Переді мною — теж.

Луска блищала під пилом. Рани затягувались швидко. Я давно перестав цікавитися власним відображенням.

Світ змінився.

У ньому було простіше дихати.

Раніше все було розкладено по правилах — школа, тренування, очікування. Тепер правил не стало. Лишилась тільки реакція. Чітка. Пряма. Без дозволів.

У цьому світі не потрібно прикидатися нормальним. Потрібно бути живим.

Тінь впала згори. Птах із порваним крилом зірвався згори й майже вчепився в плече солдата.

Я вистрілив раніше, ніж він встиг закричати.

Тіло впало між нами.

Солдат здригнувся й відсахнувся від мене.

Я відвернувся. Нехай думає, що це диво.

Інший на мить навів на мене автомат. Неусвідомлено — інстинкт. Побачив луску ближче, ніж хотів. Побачив очі, які не кліпали під час бою.

Він опустив зброю, але палець ще кілька секунд не відходив від спуску.

Зліва прорвалось ще троє. Я не стріляв. Стрільба — для дальніх. Для тих, хто ще не зрозумів, що ми рухаємось. Ці були ближче.

Лезо під ребра. Ривок назад. Поштовх ногою.

Один упав між колесами.

Меч у руці був чужим — легкий, надто слухняний, наче сам обирав траєкторію. Ілля сказав, що це нагородний клинок, чиясь родинна річ, але я запам’ятав лише вагу й баланс. Я все ще сумував за катаною… та інколи ловив себе на думці: цей клинок ріже чистіше.

Крізь пил проступала зелень.

Дерева розколювали тротуар. Коріння підіймало бетон, ніби той був лише кіркою. Лози закривали вікна.

Місто більше не належало людям.

І це виглядало природно.

Природа не поспішала.

Вона просто чекала.

— Тримаємо дистанцію. Не рвемо стрій, — пролунало в каналі.

Я ковзнув поглядом праворуч. Оплотівець на сусідньому автобусі перезаряджався спокійно, майже методично. Колона рухалась рівно. Без зупинок.

Автобус підскочив на ямі. Гомілка відгукнулась тупим ударом у кістку. Я коротко видихнув.

Жити можна.

І тоді в каналі з’явився голос підполковника Саргана.

— Останній автобус відстав. Канал мовчить.

Я не відповів одразу.

Подивився назад.

Через пил і дим гальмівні вогні мигнули на мить — і зникли за поворотом.

Серце не пришвидшилось.

Лише думка.

Ілля знову влип.

Канал мовчав кілька секунд. Не технічно — напружено.

Ніхто не поспішав сказати зайве.

— Розвертаюсь, — різко озвалась Аурелія. Голос швидкий, майже зірваний. — Якщо він ще тримається, я встигну. Доїду й заберу його.