Розділ 32.

Плече екза сіпнулося від удару — панцир скреготнув, ніби хтось точив по ньому лезо. Маса вже не могла мене “поглинути”, але ще намагалася кусати. Швидкі лізли в шви, броньовані тиснули лобом, токсики крутилися в другому ряду, шукаючи кут, де щитів і металу менше.

Нейроприскорення тримало картинку різкою: траєкторії, паузи, мікродотики лап по бетону. Клинок у лівому передпліччі не зупинявся — він різав мені простір. Рубонув одного під підборіддя — тіло вже падає. Імпульс з правого — коротко в щільність, щоб не дати другому стати на “сходи” з першого. Над головою знову свиснуло крило — залп вгору, тінь розсипалася об асфальт, і ще одна врізалась у натовп, як камінь.

— Джміль, будь готовий. Я відходжу до броньовика, — сказав у зв’язок, не збиваючи ритм рук.

Відповідь прийшла відразу, суха, робоча:

— Прийняв. Натиск слабішає. Ми втримаємо.

Оплотівці з вікон підхопили момент — вогонь став щільнішим на два-три такти, рівно настільки, щоб маса втратила тиск. Вона не відступила — вона провалилася. Хлопці, що прийшли зі мною, зайняли зручні точки й притиснули підходи, не даючи хвилі зібратися знову.

Усередині будівлі було темніше й тепліше — як у горлі. Місцеві вже відновлювали барикади, тягнули плити, перевертали меблі, затикали проломи. Біля проходу стояв військовий у формі. Погляд у нього був порожній і робочий — він бачив не мене, а схему. Побачив екз і зробив крок уперед, ніби хотів перехопити не тіло, а рішення.

— Стій! Ти хто, чорт забери? Мені потрібні відповіді!

Голос уперся в метал і відскочив. Не було часу ні на знайомства, ні на пояснення. Я показав клинком напрямок — коротко, як знак “дорогу”.

— Потім, — кинув я й пройшов повз, не зупиняючись. — Тримайте лінію.

Він спробував сказати ще щось, але ззовні знову глухо вдарило — заражені тиснули з вулиці. Військовий відвернувся назад, як людина, яку змусили обрати фронт. Мені це підходило.

Броньовик стояв у дворі, як єдина тверда точка. Двері відчинились ще до того, як я підійшов. Усередині Аурелія вже зробила з Артема пацієнта: ремені, фіксація, шия підкладена; аптечка на грудях під’єднана до бортової системи.

— Я підключила! — крикнула вона, не піднімаючи очей. — Воно сканує, але… рішення не видає.

Екран бортового комп’ютера видав сухий рядок, як вирок: “Відповідності антидотів: 0%. Рекомендовані протоколи: симптоматична підтримка. Токсин: швидка системна дифузія.” Далі — графік, який не просив дозволу: крива лізла вгору по хвилинах, позначаючи проникнення.

— Доступні антидоти не підходять, — сказала Аурелія вже тихіше. І в цьому “не підходять” було більше страху, ніж у всьому бою. — Воно йде по крові. Швидко.

«Неприємно», — рівно сказав Каїр. — «Я розраховував, що базова регенерація Артема зламає це. Помилився».

Пауза — коротка, як клацання запобіжника.

«Отрути заражених не повторюються. Це не “формула”. Це відбір. Те, що вчора було просто небезпекою, сьогодні вже вміє обходити відповідь організму».

Він додав тих самих холодних слів, від яких у мене стискалось десь глибше за груди:

«Кожна така речовина — як витвір. Неповторний».

Артем на ношах не рухався. Дихання було, але ніби чужим — уривками, з провалами, як у людини, яку тягнуть по дну.

— Скажи мені, що робити… — прошепотіла Аурелія.

Бортовий комп’ютер мигнув ще раз — і видав наступне: “Критичний поріг: наближення. Ризик зупинки дихання: високий.”

Я не відповів одразу. Бо відповідь уже стояла в мені, як лезо в шві.

«Він помирає», — сказав Каїр.

— Ти можеш допомогти?

«Ти звик, що я вирішую задачі замість тебе», — рівно. — «Він помирає. Це — простий процес. Усі колись помруть».

— Я питаю, чи є варіанти його врятувати?

Пауза тривала рівно стільки, скільки треба, щоб мозок встиг зламатися — і не встиг.

«В наявних умовах — один».

Слова впали сухо, без надії, але й без байдужості — як інструкція під час пожежі.

«Кожен штурмовий костюм має протокол кібернації пілота. Вмикається при травмі, несумісній із життям. Це не лікування. Це — відстрочка. Ми можемо запустити її примусово».

Картинка в голові склалася сама: Артем у ложементі. Питання — час.

— Тобто якщо помістити його в екз… ми уникнемо смерті зараз і встигнемо довезти до корабля, де є медична капсула?