Розділ 31.

Ми відірвалися від парадного на двадцять метрів — і місто одразу стало вузьким. Прохід між корпусами стискав звук, як горло стискає крик. Тут натовп не розтікався. Тут він працював, як прес.
Імпульсна зброя давала нам перевагу — але не милість. Клац — і заражений падав, ніби його вимкнули. Другий — так само. Третій. А четвертий уже ліз поверх них, не спотикаючись, не вагаючись, ніби тіла під ногами були просто рельєфом.
«Не по одному», — сказав Каїр. — «Бий вузли. Там, де хвиля стискається, імпульс прошиватиме декількох».

Я дав імпульс у щільний згусток праворуч, біля перекошеного кіоску. Вони розійшлися на півкроку — рівно настільки, щоб Артем підтиснув енергетичним щитом і повернув нам форму.
Він ішов у центрі. Не атакував — тримав геометрію. Заражені били в щит масою, як у бетонну плиту, і плита не рухалась. Лише його плечі працювали, як шарніри: прийняв — зняв — знову прийняв.
Хао був на краю клина, там, де завжди народжується провал. Він не “бив красиво”. Він знімав. Короткий рух під основу черепа, ще один — у шию, контроль дистанції. Якщо він зупиниться на секунду — нас розірвуть. У його бою не було нічого зайвого: постріл у дальню ціль, короткий зріз ближньої, контроль дистанції.
Потім я відчув запах.
Не гниль. Інше. Гірке, кисле, як роздавлена батарейка. І одразу — плеск, ніби хтось кинув у бетон мокру ганчірку.
З тіні висунувся заражений із роздутими горловими мішками. Він не рвонув у клин. Він підняв голову — і плюнув.
Слиз ударив у край щита й розлетівся бризками. Дві краплі ковзнули по захисту й знайшли відкритий шматок шкіри на шиї Артема.
Він здригнувся. Не від болю — від спазму. Пальці на ремені щита стиснулися так, ніби їх зафіксували в лещатах. Лінія на мить просіла — і хвиля одразу спробувала зайти в цю тріщину.
«Токсин», — сухо визначив Каїр. — «Регенерація Артема має впоратись».
Я втиснув імпульс у токсика впритул. Він завалився, але за ним уже був другий — і він працював не один.
Із-за спини токсика вискочив “швидкий” — худий, беззвучний, як поріз повітря. Він пішов не на щит. Він пішов у бік — туди, де людина зазвичай “не встигає”.
Хао перехопив його на півкроці. Не рубанув. Просто зупинив там, де той мав пройти. Лезо коротко зайшло під підборіддя, і швидкий осів без звуку. Хао не зупинився — уже зміщувався до наступного просідання.
— Тримайся. Якщо стане гірше — скажеш, — кинув я Артему. — Дихай. Має пройти. Якщо ні — відходимо.
Він не відповів. Лише важче вперся щитом, і цього вистачило, щоб клин не розвалився. Але я вже бачив: токсики — це не “новий монстр”. Це інструмент. Їх тут не випадково.
Хвиля почала змінювати форму.
Не в лоб. Не в штурм. Вона стискала нас зліва і розсовувалась справа — ніби відкривала коридор. Наче хтось показував рукою: “сюди”.
«Він веде вас», — сказав Каїр. — «Він близько».
Попереду, між двома під’їздами, стояв силует. Не найбільший. Не найстрашніший. Просто — правильний. Там, де тінь робить людину меншою, він виглядав рівно так, як треба, щоб його не переплутали ні з ким.
Натовп навколо нього не тиснув. Натовп навколо нього тримав дистанцію.
Повадир схилив голову, ніби прислухався. І заговорив уривками — голосом, який ламався на чужі тембри:
— Екземпляр… — видихнув він. — Ти лише новий експеримент. Не заважай нам.
Я не зупинився.
— Ти привів їх сюди, — сказав я. — Для чого ти їх зібрав?
Силует майже непомітно посміхнувся. Не ротом — чимось у кістках обличчя.
— Нам… не ти… — він ковтнув повітря, як людина, що вчиться говорити. — Брат… прийде… за тобою. Не заважай.
Слова впали легко. І через це стали важкими.
Артем уже повернувся в хват. Хао стояв збоку — тихий, зібраний. У нас було кілька секунд, поки натовп “тримав коридор”, а не рвався на шматки.
І ці секунди закінчилися.
Повадир злегка нахилив голову — і хвиля зімкнулась. Він зник у натовпі.
Не з фронту. Зі спини. З обох флангів. З дахів під’їздів, з-під машин, з проходів, які я навіть не бачив. Не натовп. Прес.
— Коло! — коротко.
Артем розвернув щит назовні. Тепер він був не тараном — стіною. По ньому били з трьох напрямків, і щит на мить загув, ніби металевий лист під молотом.
Токсик плюнув зліва. Бризки вдарили в край поля, але частина пішла по дузі й лягла на плече Артема. Шкіра на секунду потемніла, а потім наче піднялась пухирем. Він здригнувся — і відразу вперся сильніше, щоб не показати тріщину.
Хао працював по периметру. Один “швидкий” зайшов у коліно — Хао зняв його, не озираючись. Другий прийшов знизу — кігті ковзнули по стегну й розпороли тканину. Кров виступила смугою. Хао не зменшив темп. Він просто змістив вагу так, щоб поранення не стало паузою.
Екз приймав удари глухо. Щось важке вдарило в моє передпліччя — метал скреготнув, пластина вкрилася подряпинами. Щось хруснуло десь у сервосітці, але тримало.

По передпліччю пройшов удар, сервопривод завив. Лезо хруснуло й зламалося. Він вирвав уламок — і втиснув його мені під ребра, туди, де пластини сходяться. 

Попередження спалахнуло в полі зору. Уламок пройшов у шов.

«Ігноруй», — сказав Каїр. — «Доведи дію до кінця». Я довів.
Другим лезом — глибше. В шию. До упору.
Потім — короткий імпульс прямо в контакт, в м’яке і тверде одночасно.
Тіло повадиря здригнулося. На секунду по ньому пройшло щось схоже на судому — не людську. Наче система намагалася перезібратись.
Він ще тримався очима.
І встиг прошепотіти, майже спокійно, ніби це не погроза, а констатація:
— Ти… не розумієш… із ким… зв’язався.
Я провернув лезо. І повадир погас.