Роздід 30

Харон перехопив мене ще на виході з медвідсіку — не словами “терміново”, а тим тоном, який у нього означав: рішення вже прийняте, лишилось виконати.

— Перед місією, — сказав він. — Екз відновлено. Ремонт завершено.

— Повністю? — перепитав я.

— Критичні вузли замінені. Гідроприводи калібровані. Захист і сервосітка відновлені, — рівно відповів Харон.

«Також трохи змінено дизайн», — озвався Каїр коротко.

Я не відповів. Часу на це не було.

— В ангарі? — спитав я.

— Так. Третій сектор, — сказав Харон. — Уже підготовлено під твій параметр. Фіксатори переналаштовані.

Я рушив швидше.

Двері ангара відчинилися важко, з металевим зітханням. Усередині було прохолодніше. Запах мастила, озону й старого заліза — чистий, чесний запах техніки, яка не бреше.

Екз стояв на підпорах, як скелет великої тварини, яку щойно зібрали назад по кістках.

Я підійшов ближче й провів долонею по пластині на передпліччі. Метал був холодний. Справжній. Не ілюзія. І від цього стало спокійніше, ніж мало б.

Я став у ложемент, уперся спиною, відчув, як фіксатори знаходять плечі й груди. Замки клацнули один за одним — сухо. Не як обмеження. Як повернення контролю.

Сервоприводи тихо ожили. По каркасу пройшов ледь відчутний тремор — наче екз прокинувся й перевірив, чи це справді я.

— Синхронізація завершена, — сказав Харон. — Є ще один пункт.

У голосі не було гордості. Лише факт, який він не може сховати, бо це стосується чужого тіла.

— Я взяв на себе відповідальність і додав бронепластини, — продовжив він. — Збільшив товщину фронтального захисту. Зони: груди, плечі, стегна. Мобільність знижена на 6–8%. Виживаність — підвищена.

«Розумно», — кинув Каїр. — «Твоя система не може дозволити тобі падати від випадкового удару».

Пальці в рукавицях стиснулись самі.

— Добре, — сказав я.

— Не було часу на узгодження, — рівно додав Харон.

Екз знявся з підпор. Я зійшов з платформи й відчув, як усе навколо раптом стало меншим. Дверний проріз — вужчим. Коридор — коротшим. Люди, які траплялися на шляху, інстинктивно відступали на півкроку, навіть якщо робили вигляд, що не дивляться. Не страх. Повага до маси й металу.

До музею добіг не “швидко”. Добіг вчасно.

У великому залі — там, де колись висіли експозиції — тепер була карта. Столи, таблички секторів, рукописні позначки, пара планшетів, підключених до корабельної мережі. І ті, хто тримав усе це разом.

Назар стояв над картою з тим виразом, який у нього з’являвся, коли він починав мислити не словами, а секторами й втратами. Джміль — поруч, руки на ремені, погляд порожній, робочий. Саміра в кутку щось швидко говорила з Інною; та кивала, фіксуючи дані, ніби друкувала їх у пам’ять. Пріор сидів рівно, як стовп: не втручався, але був тут не для краси. І Гліб Стахов — теж був.

Він стояв трохи збоку, не ліз уперед. Здавалося, він навіть не хоче конфлікту. Він хоче контролю. І зараз шукав його в словах.

Коли я зайшов у залі з металом на плечах — розмова затихла сама. Не тому, що я командир. Тому, що екз завжди робить паузу в кімнаті.

— Маємо сигнал, — сказав Назар одразу, без вступів. —  Точка — тут.

Він ткнув у карту.  Досить далеко, щоб не встигнути “збігати”, але досить близько, щоб їх можна було встигнути витягти — якщо швидко.

— Ознаки облоги, — додала Інна. — По уривках. “Поранені”, “не тримаємо”, “барикади”.

Стахов усміхнувся кутиком губ — так, ніби це підтверджувало його внутрішній прогноз.

— От, — сказав він спокійно. — І це все, що нам потрібно знати, щоб не їхати.

Тиша була коротка. Ніби хтось зняв запобіжник — але ще не натиснув.

— Поясни, — Назар не підвищував голос.

— Ми місяць піднімали структуру, — Стахов говорив рівно, акуратно. — Ледве вирівняли внутрішню дисципліну. Зробили периметр. Поставили турелі. У нас є ротація рейдів. І тепер ви хочете висмикнути з системи кістяк — і поїхати в невідомість, бо хтось там в ефірі кричить “допоможіть”.

Він не дивився на мене. Він дивився на всіх. На раду. На цифри.