Розділ 27.

Кришка капсули розійшлась без звуку. Світло в медблоці було рівне й холодне — не “лікарняне”, а технічне. Датчики відлипали від шкіри один за одним, фіксатори відпускали плечі й таз так, ніби я був не пацієнтом, а механізмом, який нарешті вивели зі збою.

Я зробив вдих — і відчув, що легені працюють, але тіло не поспішає. Руки важкі, ноги ватні. 

У роті сухо. Шлунок порожній так, що навіть нудить. Не голод “хочу їсти”, а голод “паливо закінчилось”.

Я спробував сісти — вийшло з другого разу. Голова повелася на півоберта, і я завмер, чекаючи, поки рівновага повернеться на місце.

«Голод у твоєму стані — норма. Організм отримав потрібний коктейль: вітаміни, мінерали, мікроелементи. Я хірургічно підчистив кілька помилок, які ти назбирав у польових умовах. Стабілізація завершена», — голос Каїра ліг у тишу рівно, без натиску.

Я моргнув, звів погляд на панель над капсулою. Там блимали зелені маркери: тиск, температура, насичення. Все “норма”. Це тільки робило слабкість ще дивнішою.

— Скільки… — язик ледве ворушився. — Скільки часу я тут провів?

«Понад добу».

Цифра не вдарила — вона просто стала фактом. Я відчув, як тіло хоче повернутися назад у капсулу й не рухатись ще стільки ж.

Каїр не дав.

«У музеї активність керівників. Ймовірно, буде зібрання. Ти маєш бути там».

Я повільно зсунув ноги з краю капсули. Ступні торкнулися підлоги — холодної, гладкої. Коліна здригнулися, але витримали.

— Зараз?

«Сьогодні».

Пауза — коротка, точна.

«Потрібно організовуватись. Люди вміють зібратись у натовп, але не завжди — у структуру. Я хочу, щоб ми були присутні».

Я провів долонею по обличчю, намагаючись зібрати себе в одну лінію. Хотілося поставити питання. Хотілося сказати “потім”. Але я вже знав, як звучить “потім” у цьому світі: ніяк.

— Добре, — видихнув я й спустився з капсули повністю. — Що там наші?

«Готуються зустрічати тебе. Харон, за моїм проханням, попередив про завершення процедур. Тебе чекає сніданок».

Я зробив перший крок. Ноги відповіли чесно: ти живий, але ти не готовий. І це було найгірше — не біль, а факт, що доведеться йти все одно.

Двері каюти розійшлись, і мене накрило простим — теплом.

Не “домом”. Просто теплом від кружки, яку хтось тримав у руках.

Саміра сиділа на краю ліжка й щось тихо пояснювала Аурелії, показуючи пальцем на панель з піктограмами харчового блоку. Аурелія слухала уважно, без поспіху, з тим зібраним поглядом, яким люди шукають не зручність, а вихід.

Коли я зайшов, Саміра обірвала фразу на півслові.

— О, — сказала вона. — Вийшов.

Аурелія підняла очі й просто кивнула. Ні радості, ні здивування — перевірка: стоїш, значить функціонуєш. Але в її погляді було ще дещо — тихе, майже дитяче полегшення, яке вона не встигла сховати.

Саміра взяла з маленького столика кружку, обхопила її двома руками — ніби гріла пальці — і простягнула мені.

— Тримай. Гаряче.

Я взяв. Кружка була важкою і реально теплою, не “підігрітою”, а щойно зробленою.

— Бульйон, — додала Саміра. — Солоний. Я не знаю, з чого він, але він нормальний.

Аурелія кивнула на панель у кутку.

— Харон сказав: після медблоку — рідке і тепле. І щоб ти випив повністю. Без “потім”.

Саміра злегка пирхнула.

— Він це сказав так, ніби ти знову зібрався робити дурницю.

Я зробив ковток. Організм відреагував чесно — полегшенням. Не настроєм. Функцією.

— Як ви? — спитав я, сідаючи повільно, щоб не показати, що ноги ще тримаються на впертості.

Саміра знизала плечем.

— Живі. Втомлені. Я… нормально.

Вона сказала “нормально” і на мить опустила погляд на свої руки, ніби перевіряла: вони не тремтять? Потім тихо видихнула — і цей видих був зайвим доказом, що вона все це тримала в собі, поки я “випав”.

Аурелія відповіла коротше: