Розділ 26.

Барикада прийняла нас, як приймає двері тих, хто повернувся не “героями”, а просто тими, хто вижив: ще тримають форму, але рухаються так, ніби кожен крок — борг. Заслін зсунули рівно настільки, щоб пропустити, і одразу повернули назад — без обіймів, без “молодці”.

Оборона не пройшла легко. Навколо лежали тіла захисників — свої, впізнавані по касках, бронежилетах, по руках, що ще нещодавно підносили патрони й воду. Тут не залишилось місця для радості. Лише для підрахунку.

Натовп заражених справді рідшав. Не зник — розсипався на уривки. Поодинокі бігуни ще смикалися в темряві, кілька броньованих тупо штовхалися в напрямку барикад без ентузіазму, ніби забули, навіщо йдуть. Хвиля більше не “тягнула”. Здавалося, ніби район уже видихнув із себе весь цей натовп — і все навколо було всіяне килимом із тіл.

Назар сперся спиною об бетонний блок і видихнув так, ніби вперше за годину згадав, що він може дихати. Рука висіла, пальці час від часу сіпалися, ніби струм ще не відпускав шкіру.

— Живі? — коротко спитав він, ніби ставив галочку.

Кивок був відповіддю.

Усе навколо вже поверталося до роботи, а в голові ще ворушилося одне слово: “брат”.

Хао мовчки витер клинок об чужу куртку й сховав катану так буденно, ніби поставив крапку. Потім глянув на темряву, де ще ворушилися уривки, і сказав тихо — не для всіх, радше для повітря:

— Ніч жувала нас.

Ми вибили їй частину зубів.

Ранок дізнається.

Артем опустив щит: синє поле ледь дихало, втомлено, як лампа після ударів. Пріор глянув на нас — на секунду — і вже дивився далі, у темряву.

— Що далі? — Назар коротко до Пріора.

— На сектор до своїх, — відповів Пріор. — Ми тепер із вами. Продовжимо тримати напрямок.

Назар кивнув. Без “дякую”. Але в цьому кивку було більше вдячності, ніж у словах.

Крок — і екз відгукнувся не вагою, а глухим, впертим спротивом. Назар це помітив одразу.

— Тобі треба відпочити, — сказав він, не підвищуючи голос. — Але потім у нас буде серйозна розмова. Відпочинь — і далі я хочу почути, звідки це все.

Слова хотілося викинути в повітря — і не викинув. Тут зараз не потрібні були мої фрази.

За барикадою голоси “вода”, “носилки” лунали так само звично, як “прикрий”. Пахло порохом, мокрим бетоном та кров’ю — не свіжою, а вже важкою. Ті, хто ще годину тому сипав у темряву, не сподіваючись зустріти ранок, тепер стріляли коротко й точково, добираючи залишки, як прибирають сміття після бурі.

Марту я побачив не одразу. Вона лежала не в центрі й не напоказ — збоку, біля внутрішньої барикади, там, де ліхтарі рідше ловили обличчя. Лук валявся поруч, стріла ще була на тятиві, ніби рука не встигла відпустити роботу.

Поряд на колінах сидів Денис. Той самий студент, у кого завжди тремтіли руки, коли треба було “вийти за ворота”. Тепер руки були спокійні. Він тримав Марту за плече й дивився в одну точку, ніби намагався запам’ятати момент, коли все ще можна було змінити.

Секунда зупинки — не прощання. Фіксація факту: ще один мінус.

Денис підняв очі. Не на мене — крізь мене.

— Птах, — сказав він тихо. — Зверху. Вона… не встигла.

Кивок — і рух далі. Не було сили зараз цим займатись. Як і в усіх тут: бачили, фіксували, рухались. Інакше оборона розсиплеться від жалю швидше, ніж від заражених.

Назар озирнувся на людей.

— Пріор, ти розберешся в себе на секторі, — кинув він. — Не дай їм пройти всередину периметра.

— Прийняв, — спокійно.

— Артем, доки є сили — ти на барикаді. Потім поміняємо, — Назар глянув на щит. — Поле втомлене. Відновиться?

Артем знизав плечем, не роблячи з цього трагедії, і кинув на мене короткий погляд.

— Я ще не вивчив, як воно працює, — відповів я. — Якщо само не підніметься — зарядимо на кораблі.

Назар уже повертав голову.

— Хао…

Але Хао вже не було поруч. Він не чекав, поки йому вкажуть напрямок. Просто йшов туди, де, на його думку, був потрібніший найбільше. Багатьох така звичка дратувала, але ніхто не сперечався: сила, швидкість, реакція і регенерація давали йому свободу, яку інші мусили заслужити.

Назар глянув на мене.