Розділ 25.

Натиск почав рідшати, але не зник. Хвиля розсипалась на шматки, і кожен шматок шукав, де вкусити. На барикадах це відчувалося одразу: стрілянина стала коротшою, люди перестали кричати кожні п’ять секунд, зате почали просити патрони і воду так, ніби це вже буденна робота.

Назар стояв там, де сходилися два підходи — між перекинутим бусом і бетонним блоком. Він глянув на мене — і одразу зрозумів, що це не “перепочинок”.

— Кажи, — коротко.

— Там є заражений не як усі, — сказав я. — Не тупий… Рухається інакше. Схоже, він тягне їх сюди. Якщо лишимо — знов збере натовп. Або поведе його розумніше. Треба його вирізати.

Назар стис губи й глянув у темряву, де ще смикалося, шаруділо, десь падало під чергами.

— Ти впевнений? Це ризик. Бачиш, що робиться, — він кивнув на лінію. — Тут люди тримаються на зубах.

— Саме тому треба, — відрізав. — Якщо він “веде” — ризик тільки росте. Заберемо його — дотиснемо й дочистимо квартал.

З правого боку підійшов Хао. Катана в руці, обличчя рівне, ніби хаос не змінював суті роботи.

— Куди? — спитав він.

— У саму гущу. Вирізати їхнього повадиря, — сказав.

Погляд Хао ковзнув по екзу — по вм’ятинах і стиках, що вже не були новими.

— А де видають броню для таких прогулянок?

— Все буде, — кинув. — Але не одразу.

Хао ледь підняв кутик губ.

— Ловлю на слові. Ходімо вбивати твого “особливого”.

Артем прийшов із іншого краю оборони майже без шуму — великий, кам’яна шкіра під світлом ліхтарів виглядала грубою, ніби її шліфували наждаком. На лівій руці — щит із синім полем, що дихало рівно й тихо; на ремені — коротка важка рушниця.

— Назар, — сказав він. — Я тут.

Назар окинув його поглядом — щит, рушницю, спокій. Потім подивився на мене.

— Беремо його?

— Беремо, — відповів. — Він нам закриє прохід.

Пріор з’явився зі свого сектора разом із трійкою. Вони йшли компактно: “каркас” попереду плечем, “гачки” трохи збоку, “тихий” позаду тримав зброю так, ніби вже має точки. Пріор став поруч із Назаром, і цього вистачило.

— Щось задумали? Я з вами, — сказав він без прелюдій. — Але моїх не витрачай. Вони залишаться тут.

— Не збираюсь, — відповів Назар. — Вони продовжують тримати сектор. Ми йдемо й повертаємось. Швидко.

Рішення ухвалили за хвилину. Назар лишив одного зі своїх за старшого на лінії, коротко втиснув накази в людей так, ніби притискав їх до реальності: “тримати”, “не розсипатися”, “не гнатися”. Потім показав напрямок між двома проходами, де натиск “плив” і збирався знов.

— Вихід тут, — сказав він. — Далі — двори. Там темно, там вузько. Якщо застрягнемо — нас з’їдять.

— Не застрягнемо, — відповів.

«Він змістився ближче до північного проходу. Тримає дистанцію від лінії вогню», — тихо ліг голос у голову, як позначка цілі.

Назар перевів погляд на кожного.

— Працюємо швидко. Беремо повадиря — решта сиплеться. Готові?

Хао кивнув один раз. Артем підняв щит — синє поле коротко загуділо, як натягнута плівка. Пріор не кивнув — просто став так, ніби вже вийшов.

Назар дав знак рукою, і двоє на барикаді зняли заслін рівно настільки, щоб ми пройшли. Не “відкрили”. Випустили. Позаду лишився шум лінії, попереду — двір, який був темрявою з запахом мокрого бетону й тваринного тепла.

Темрява не дала “вийти” красиво. Вона одразу дала рух — з під’їзду, з пролому між гаражами, з підвалу, де давно не має бути нічого живого. Маса вже чекала на проході, ніби знала, де саме ми вийдемо.

— Не зупиняйся, — коротко сказав Назар. Не мені — всім.

Перший заражений вискочив упритул — імпульс зніс його вбік, щоб не впав під ноги. Другий ішов нижче, на колінах, майже під щитом Артема — постріл у суглоб зламав рух. Хао зайшов збоку й відсік руку, що тягнулась до Назарового бронежилета, так чисто, ніби це був мотузок, а не плоть.

Артем поставив щит уперед. Синє поле тримало край натовпу як стіна: вони били в нього руками, головами, зубами — і відскакували, не розуміючи, чому “не входить”. Пальці шкребли по світлу й ковзали, як по льоду.

— Ліво! — кинув Назар.