Розділ 24.

Мить невагомості була короткою. Далі — зрив. Не вибух, не кіно. Просто корабель втратив ритм, і світ знову став важким.

Удар пройшов крізь корпус, як крізь кістку. Трюм зімкнувся навколо людей. Тіла полетіли одне об одне, крики — об метал. Пріорівці не кричали. Вони втискали натовп у форму: підхоплювали тих, хто падав, відтягували з проходів, садили під борт. Порядок тут не був правилом. Він був єдиним способом не зламати собі шию без ворога.

Екз прийняв удар і повернув його мені всередину тупим зсувом. Пластини загуділи, і відгук пішов у ребра. Під лівим плечем щось клацнуло неправильно, і привід відповів із затримкою — мілісекунда — але в бою вона відчувалась, як тріщина в ножі.

У канал ліг голос Харона — рівний, службовий:

— Аварійна посадка. До точки “музей” — двісті метрів. Критичні пошкодження корпусу.

Зовні щось шкребло по обшивці. Спершу — уламки будівлі, у яку ми влетіли: бетон сипався по металу, як сухий дощ. Потім з’явилися інші звуки — живі. Короткі, рвані удари й ковзання, ніби хтось лазив по корпусу пальцями й кігтями, шукаючи, де тонше.

Перед очима спалахнула карта щільності: навколо — суцільне кільце. Вони стягувались на звук і тепло. Корабель знімав найближчі контакти, але це лише вигравало час.

Плече пекло під стиками — фермент ще працював. Люди в трюмі дихали ривками, притиснувшись один до одного.

«Привід нестабільний», — коротко відмітив Каїр.

Далеко попереду, крізь бетон і ніч, долетіло глухе — ніби хтось бив у ворота. Музей тримався. Або ще не впав.

Звідси до нього було якихось дві сотні метрів.

І ці дві сотні вже почали рахуватися не метрами — секундами.

Саміра була при тямі, але трималася на чесному слові. Я взяв її під лікоть і повів у каюту капітана — там тихіше й двері ще не ходили ходором від ударів.

Ліда вже була всередині. Побачила Саміру — і одразу стала поруч. Без зайвих питань.

— Сідай, — сказала вона.

Саміра сіла. Подивилась на Ліду, наче перевіряла, що це не марево.

Ліда швидко торкнулась її зап’ястя, глянула в очі.

— Дихаєш рівно. Якщо стане гірше — одразу кажеш.

Саміра кивнула. Коротко.

У дверях з’явився Льоша. У руці — корабельний бластерний пістолет: короткий, важкий, з індикатором заряду. Він глянув на Саміру — на секунду — і одразу на мене.

— Я з вами, — сказав він.

— Ні, — відповів я. — Ти лишаєшся тут. Охорона необхідна.

Льоша стиснув щелепу.

— Я можу…

— Можеш. Але тут. — Я показав на Саміру і Ліду. — Якщо в корабель пролізуть — вони мають бути не самі.

Льоша мовчав секунду, потім кивнув. Без згоди, просто прийняв.

Я нахилився до Саміри.

— Ти відпочиваєш. Ліда з тобою. Не вставай без потреби.

— Добре… — тихо сказала вона.

Хао стояв біля дверей, катана в руці, і дивився в коридор так, ніби вже чув майбутні кроки.

— Хао, зі мною, — кинув я. — Льоша, ти тут головний.

Хао кивнув один раз.

Я глянув на Льошу.

— Тримай двері. Якщо хтось лізе — стріляй. Якщо повернуся я — ти зрозумієш.

Льоша підняв пістолет трохи вище, перевірив хват.

— Зрозуміло.

Я вийшов у коридор. Хао — поруч. До ангара було кілька поворотів — і весь тиск корабля вже йшов назустріч.

До ангара дісталися швидко. Коридори корабля ще тримали світло, але корпус раз у раз віддавав дрібною вібрацією — ніби хтось зовні водив по металу нігтями й перевіряв, де тонше.

В ангарі було тісно. Не натовп у паніці — натовп після удару: люди сиділи під бортами, хтось тримався за голову, хтось просто дихав і дивився в підлогу. Пріор стояв ближче до центру й робив з цієї маси форму. Без крику. Короткими командами, жестами, розставляючи своїх так, щоб лишити проходи.

Я підійшов до нього.

— Пояснення потім, — сказав я. — Музей у облозі. Там люди. Якщо не встигнемо — вони не витягнуть.