Розділ 22.

Пауза в залі трималася на одному вдиху — на тому, що ніхто не хотів бути першим, хто зірве. Дві групи завмерли навпроти одна одної, і в цій завмерлості читалося просте: ще секунда — і вони знову зірвуться.

Пріор…

Колись “гуртожиток” був іншою війною: коробки з пайками посеред кімнати, натовп, що дихає голодом, і він — високий, з рівним голосом, який не підвищувався навіть тоді, коли всім хотілося кричати. Тепер той самий голос стояв переді мною — тільки тіло стало іншим.

Чорні очі. Суцільно чорні, без білків — ніби хтось залив їх лаком. На плечах — короткі тупі шипи, як броня, що росте зсередини. На передпліччях — хітинові вставки тонкими лініями під шкірою.

Праворуч, ближче до пилу й світла ламп, стояв Орест. Той самий. І біля нього — важкий, широкоплечий “бик”, таран без зайвих питань. За їхніми спинами тримався ряд у білих халатах із кольоровими відбитками долонь та простими символами — мов мітки приналежності. Спокійніші за всіх. І саме тому — небезпечніші.

— Орест, — сказав Пріор рівно, ніби навколо не було озброєних груп, а ми просто зійшлися в коридорі. — Де ти знайшов цього… “термінатора”? І як вмовив працювати на себе?

Орест навіть не повернувся повністю. Посмішка ледь сіпнулася.

— Він не з нами. Якщо ти питаєш — то він тут без запрошення. Сам прийшов.

У підлозі ще жила вібрація — десь нижче бахкало й гупало, як серце в паніці.

— У вас, звісно, цікаво, — сказав я через зовнішні динаміки. Голос вийшов глухий, металевий. — Але розборки, які ви влаштували, вже привернули заражених. Ви тут міряєтесь “старшинством”, а на першому поверсі барикади тріщать. Продовжите — і це стане м’ясорубкою для всіх. Не тільки для ваших амбіцій.

Орест презирливо хмикнув.

— Це мій будинок. Я тут головний — і я розберусь.

Пріор не підвищив голосу. Лише підкреслено спокійно, наче пояснював очевидне дурню:

— Ми разом облаштували це місце. Разом організували оборону. Разом її тримали. Це єдиний дах на квартал — і ти перетворюєш його на цирк через свої амбіції.

Погляд Ореста ковзнув по мені — коротко, оцінюючи не людину, а ризик.

— Залізний не проблема.

І в його лінії хтось уже витяг “рішення”: довге, масивне — протитанкову рушницю. Таку дістають не для переговорів.

Все сталося надто швидко. Я ще тільки зчитував рух по плечу й ліктю — коли гримнуло.

Постріл вдарив так, ніби повітря стало твердим. Плиту на грудях штовхнуло, метал у місці попадання глухо зігнувся — не пробиттям, а деформацією під удар. Захист спрацював, але ребра все одно запам’ятали цей поштовх.

У візорі мигнуло коротке: УДАР / ПРОБИТТЯ: 0% / ДЕФОРМАЦІЯ: ДОПУСТИМА НОРМА.

І саме тоді Харон, без пауз:

— Розмітка цілей активна. Умовно дружні — зелений. Ворожі — червоний. Невизначені — жовтий.

Зал “пофарбувався”. І стало ясно: цей постріл був не просто перевіркою — він був спусковим гачком.

Десь унизу, на першому поверсі, прокотився зойк металу — як коли барикада падає. Потім крик. Потім глухий удар.

Заражені входять.

Світ уже не тримав паузу, він смикнувся — і став різкішим, ніж мав право.

«Нейроприскорення», — відмітив Каїр спокійно, як вмикають живлення на обладнанні.

Повітря в залі розклалося на дрібниці: лінії прицілів, мікрорухи пальців на спуску, перенесення ваги перед ривком. Я бачив уже не “натовп” — схему.

Ковзнув поглядом по мітках. Зелених було разів у п’ять менше.

Я бачив стрільця ще до того, як він зрозумів: постріл не дав очікуваного результату. Червона мітка висіла над ним, як вирок. Він стояв ближче до колони, тримаючи важкий ствол так, ніби це давало йому право на контроль.

Я не дав йому перезарядити. Підняв руку — імпульс із передпліччя. Рушниця дзенькнула об підлогу й поїхала плиткою, а сам стрілець сів на коліна, наче раптом згадав про втому — і завалився боком.

Запобіжники в залі згоріли одразу. Якщо ще хвилину тому вогнепал тримали “на випадок”, то тепер стріляли всі — по всьому, що рухалось і заважало. По Пріору. По Оресту. По мені — бо я був найзручнішою мішенню. Десятеро червоних одночасно відкрили вогонь по екзу: автомати, пістолети, дробовик. Метал у грудях приймав удари сухим дзвоном, пластини ловили свинець так байдуже, що це морозило. Але кожен важчий удар усе одно проходив у тіло як поштовх — не ламав, а зсував баланс.