Розділ 20.1 Орест (Шлях угору)

За цей рік тіло жрало його не менше, ніж світ навколо. Головні болі накочували так, ніби хтось стискав череп зсередини, суглоби викручувало на зміну погоди, м’язи іноді горіли без причини, а сон давно перестав бути відпочинком. Але все це вже не мало значення. Те, що він отримав натомість, перекривало будь-який біль. Сила, витривалість, чуття, швидкість реакції — усе зросло так, що звичайні люди почали здаватися повільними, крихкими й тимчасовими. Орест давно перестав міряти себе старими мірками. Людиною він ще лишався зовні. Усередині ж усе частіше відчував себе чимось вищим.

- - -

Адміністрація пахла не владою. Кров’ю, потом, мокрим бетоном і їжею, яку варили внизу у великих каструлях. Але людям вистачало і цього. Дах над головою, гарячого варева раз на день і чужого страху в голосі — уже досить, щоб почати називати місце домом.

Орест ішов коридором повільно, не тому що нікуди не поспішав, а тому що йому подобалось, як при ньому стихають. Як жінка біля стіни одразу опускає очі. Як двоє хлопців із саморобними списами перестають сперечатись, щойно він проходить повз. Як дитина, що щойно плакала, ховається за матір і дивиться на нього так, ніби він не людина, а погана прикмета.

Це було правильно.

Страх був чесніший за повагу. Повагу можна вдавати. Страх — ні.

Внизу, в колишньому холі, тягнулась черга до роздачі їжі. Повільна, втомлена, зла. Хтось тримав миску, хтось обрізану пластикову пляшку, хтось стару каструлю без ручки. Біля столів метушились дві жінки з кухні й кремезний адаптант із розсіченою бровою — один із тих, кого Пріор поставив стежити за порядком. Він не кричав, не лаявся, просто дивився так, що люди самі пригадували, де їхнє місце.

Орест зупинився збоку й кілька секунд мовчки дивився.

На старих. На дітей. На тих, хто ще тримався за життя лише тому, що хтось сильніший поки що дозволяв їм тут сидіти.

Баласт.

Живий, голодний, галасливий.

— У неї вчора вже була добавка! — крикнула суха жінка в брудній кофті. — У мене двоє дітей!

— А в мене чоловік на чергуванні! — огризнулась інша. — Він вас тут усіх і тримає, поки ви жерете!

Кремезний адаптант навіть не смикнувся. Просто поклав долоню на край столу й сказав:

— Усім наллють рівно стільки, скільки є. Хто незадоволений — може поступитися своєю пайкою комусь “важливішому”.

Черга одразу стихла.

Орест ледь усміхнувся.

Не тому, що йому сподобалась справедливість. Її тут не було. Сподобалось інше: навіть без Пріора система вже вчилася триматися. Людей сортували. Годували. Рахували. Вписували в порядок.

І саме це дратувало.

Бо поки одні вчилися битися й мінялися разом зі світом, інші просто вчилися стояти в черзі трохи тихіше.

Орест дивився на миски, на брудні руки, на дитячі обличчя, на старих, які ще вчора мали б уже здохнути без чужого захисту, і відчував ту саму суху, знайому думку:

занадто багато ротів.

Занадто мало користі.

Надто багато тих, кого доведеться тягти, якщо все знову посиплеться.

Хтось був корисний. Хтось — терпимий. Хтось просто жер пайок і займав місце.

Крик вирвався різко.

Один із людей Ореста, здоровий адаптант на прізвисько Бурий, уже втиснув худого підлітка в стіну неподалік столу з їжею. Хлопцю було років шістнадцять, не більше. Кістлявий, з подряпаною щокою і ще дитячою впертістю в очах — тією, яка зазвичай дуже швидко вчиться мовчати.

— Що ти щойно сказав? — спитав Бурий, і в його голосі ще не було крику. Лише важкість.

— Я сказав, що ви жерете перші, — виплюнув хлопець. — І ховаєтесь за нами, як за стадом.

У холі стало тихо.

Не тому, що всі здивувалися. А тому, що всі вже зрозуміли, чим це закінчиться.

Бурий ударив його в живіт коротко, без замаху. Підліток зігнувся, але не впав — Бурий тримав його за комір.

— Повтори.

Хлопець закашлявся, спробував вдихнути й прошипів крізь зуби:

— Стадо хоча б не думає, що воно королі.

Другий удар був уже в лице.

Кров бризнула на край столу. Одна з кухарок сіпнулась, але не втрутилась. Черга відступила на півкроку. Хтось опустив очі. Хтось, навпаки, дивився надто уважно — як дивляться на чуже побиття, коли дуже хочеться, щоб сьогодні били не тебе.