Розділ 20. Орест (Перші дні)

Його прізвище висіло в списку боржників третім зверху.

Сума була не смертельна. Неприємна. І головне — публічна. Саме це дратувало найбільше. Не борг. Не загроза виселення. А те, що якась вахтерка приколола його прізвище до дошки, ніби тепер це проблема всього поверху.

Учора викладач із кафедри сказав майже те саме, тільки ввічливіше: ще одна нездана лабораторна — і буде незалік. Світ уперто нагадував, що любить ставити людину нижче. Навіть у дрібницях.

— На складі сьогодні шукають вантажників, — кинув Денис із сусіднього блоку, пробігаючи очима по списку. — До ночі відпрацюєш — закриєш частину.

Орест навіть не озирнувся.

— Ящики тягати?

— А що? Гроші ж тобі потрібні.

— Потрібні, — спокійно погодився Орест. — Але не настільки.

Денис хмикнув, ніби хотів сказати щось розумне, але не ризикнув. І правильно.

Орест ще секунду дивився на аркуш, потім розвернувся й пішов у підвал, у спортзал.

Там пахло металом, потом і сирістю. Нормальними речами. Тут ніхто не вішав списків і не робив вигляд, що має над тобою владу лише тому, що сидить за столом.

На десятому підтягуванні зайві думки почали випадати. На дванадцятому лишились тільки потрібні.

Гуртожиток. Лабораторна. Максим.

Максим міг закрити йому навчання швидше, ніж сам Орест відкрив би методичку. Тихий, правильний, корисний. З таких завжди виходять хороші інструменти, якщо правильно натиснути.

Орест зістрибнув з турніка, витер долоні й на мить усміхнувся сам собі.

У кожного є ціна.

У розумних — теж.

- - - 

Максима він знайшов там, де й очікував — у читальній кімнаті на другому поверсі, між розеткою, ноутбуком і купою чужих конспектів. Той сидів, згорбившись над таблицями, у навушниках, і виглядав так, ніби світ навколо існує лише як фон для його курсору.

Орест став поруч, не кваплячись.

Максим відчув його не одразу. Спершу дописав рядок. Потім ще один. Лише тоді підняв очі.

— Привіт, — сказав Орест.

Максим зняв один навушник.

— Щось треба?

— Лабораторна.

Максим зітхнув так, ніби саме цього й чекав.

— Моя чи твоя?

— Моя. Твоя тобі й так подобається.

Максим пирхнув, але не відмовив одразу. Уже добре.

Орест сів на край столу, глянув на екран, на формули, на відкриті методички. Нудота в чистому вигляді. І Максим реально міг жити в такому добровільно.

— У мене свої хвости, — сказав той. — І взагалі, Савчук, ти б хоч раз спробував сам.

— Пробував. Не моє.

— Це я помітив.

Орест трохи нахилив голову.

— Зате твоє. І в тебе це швидко.

Максим подивився на нього довше, ніж треба. Не довіряв. Але й не посилав. Значить, слухав.

— Що натомість? — спитав він нарешті.

Ось воно.

Не образився. Не відмовився. Одразу перейшов до суті.

Орест ледь усміхнувся.

— А в тебе вже з’явились ринкові відносини. Ростеш.

— Не жартуй. Що натомість?

Орест постукав пальцем по столу, наче думав. Насправді — дивився, як Максим напружується, коли справа торкається не формул, а людей.

— Аня, — сказав він.

Максим на мить завмер.

Ледве помітно. Але досить.

Орест упіймав це одразу.

— Що Аня? — надто швидко перепитав Максим.

— Та нічого. Просто цікаво, скільки ще ти будеш дивитися на неї, як на державний іспит.

Максим відвів погляд.