Розділ 19.

Я прокинувся не від болю. Від відчуття порожнечі.

Кришка капсули вже була відкрита, світло в медвідсіку — рівне, без тіней. Повітря стерильне настільки, що здавалося, ніби корабель навмисно стер саму ідею запахів. Я підвівся — і одразу зрозумів, що на мені нічого немає. Капсула не лікувала делікатно. Вона просто прибрала все зайве, включно з одягом.

Шкіра ще пам’ятала холод ложемента, але тіло… трималося. Не ідеально. Проте живе.

«Ліва ніша. Біля капсули», — спокійно підказав Каїр. «Стандартний повсякденний комплект Тео. Не броня. Не форма».

У стіні від’їхала панель. Усередині — складений темний матеріал, майже матовий, з тонкими червоними лініями, що здавалися врізаними не фарбою, а самим світлом. Я взяв його в руки — тканина була теплою, еластичною, ніби чекала саме мене.

Коли я натягнув костюм, він спочатку чинив опір — ледь відчутний, як дихання. Потім він підлаштувався. Матеріал стік по тілу, зібрався, підтягнувся. На спині на мить лишився шов — рівний, технічний. За секунду він зник, ніби його ніколи не було. Костюм став суцільним.

Чорний. Глибокі червоні вставки вздовж ребер і плечей — не для краси: маркери, які око ловить швидше, ніж думка.

«Колір обрав я», — кинув Каїр, ніби між іншим. «Контрастний. Легше зчитувати рух і стан тіла. Не хвилюйся — покажу, як він знімається. Це не пастка».

Я поворухнув плечима. Стиснув пальці. Тіло відповідало без затримки. Важкість у грудях лишилась, але стала фоном — не криком, а попередженням.

На полиці біля капсули лежали окуляри — прозорі, тонкі, з ледь помітними контактами на дужках. Медичні. Не “стиль”. Інструмент.

— Це ще навіщо? — подумки спитав я.

«У тебе немає вбудованого інтерфейсу Тео», — сухо нагадав Каїр. «Харон не може виводити дані прямо “в тебе”, як я. Окуляри — тимчасовий міст. Одягай».

Я насунув їх на перенісся — і світ трохи змінився. Не став яскравішим. Став читабельнішим.

— Харон, — сказав я вголос. — Я як виглядаю?

Пауза — рівна, машинна.

— Відображаю візуальний канал, капітане.

На стіні поруч розгорнувся прямокутник екрана, ніби панель завжди була там і просто чекала правильного дозволу. Мій силует — у повний зріст.

Суцільний костюм сидів так, ніби його не одягали — його виростили на мені. Чорний матовий корпус тканини, червоні лінії по ребрах і плечах. Окуляри робили обличчя… не чужим, але “службовим”.

Я коротко кивнув сам собі.

— Гаразд, — тихо сказав я. — Пішли дивитись, що в нас є.

Кроки віддавались глухо — не металом, а тілом. Костюм тримав форму, не тиснув і не шарудів, ніби я йшов не в ньому, а разом із ним. Окуляри світилися м’яким неоном по краю поля зору — Харон тримав канал відкритим, не нав’язливо, фоном.

— Капітане, — сказав він рівно. — Команда зібрана в каюті капітана. Пацієнт прийшов до тями. Стан — стабільний.

Я зупинився на півкроку. Важкість у грудях на мить нагадала про себе — і відступила.

— Добре, — відповів я. — Йду.

Каїр не поспішав. Він завжди говорив тоді, коли я вже приймав рішення, але ще не знав ціни.

«Костюм використовує внутрішній енергетичний контур носія», — сказав він спокійно. «Для Тео це норма. Вони живуть із надлишком: аугментації, резерви, дублікати систем. Для них підсилення — побічний ефект існування».

Я глянув на власні руки. Чорний матеріал слухняно повторював рухи, червоні вставки ледь тепліли.

— А для мене? — подумки спитав я.

«Для тебе — кредит під відсотки», — відповів Каїр. «Кожне посилення знімає ресурс із того, що в тебе й так нестабільне. Коротко — ти не зможеш користуватися цим довго. І не часто».

— Тобто… не захоплюватися, — прошепотів я.

«Саме так. Це інструмент. Не те, на що ти маєш спиратися постійно.»

У полі зору спалахнула коротка піктограма — Харон показував маршрут. Двері каюти капітана вже чекали, розійшовшись тонким швом.

Десь за ними була Ліда. Жива. Притомна.

Я зробив крок уперед, відчуваючи, як костюм м’яко підхоплює рух — рівно настільки, щоб допомогти, але не замінити мене.