Розділ 17.

Світло на моноліті смикнулося — коротко, ледь помітно. Пальці ще лежали на вставці, а під шкірою вже пішов холод: сканував, звіряв, вирішував.

На мить усе стихло так, що навіть кров у вухах стала гучнішою.

Потім підлога ожила тонкими лініями. Не лампами — маршрутом. Світні ребра протягнулися від консолі в коридор, як вказівний палець, і корабель вперше зробив те, що роблять “свої”: підсвітив дорогу.

Перед очима спалахнули рядки — сухі, машинні.

[ПОТОМОК ТАРНА АРКТІСА: ДОСТУП ДОЗВОЛЕНО]

[ЕНЕРГІЯ: 12% / РЕЗЕРВНІ КОНТУРИ АКТИВНІ]

[РЕАКТОР: СТАБІЛІЗОВАНО]

[КОРПУС: 38%]

[АТМОСФЕРА: ЛОКАЛЬНА / НЕПОВНА ГЕРМЕТИЗАЦІЯ]

На стінах з’явилися такі самі написи — більші, службові, ніби корабель виводив базову інформацію для допущеного персоналу. Тільки для моїх це були ієрогліфи. Вони ловили поглядом не сенс — лише зелений колір, який означав: поки нас не вбивають.

Шелл ковтнув і сказав повільно, ніби слово було гострим: — Що це за фігня?

Відповідь просилася в горло, але Каїр кинув холодніше.

«Не говори зайвого. Ти зараз — ключ. Не демонструй, що сам не розумієш, чому ключ підійшов».

— Я все розповім. Дай трохи часу, — сказав я. — Зараз Ліда. Проведи нас у медичний відсік.

Наче у відповідь підлога підсвітила інший маршрут — коротший, пряміший. Двері в коридорі відступили без ручок, без клацань — просто розійшлись швом, ніби корабель дихав.

Льоша вже ніс Ліду так, як несуть те, що не можна впустити навіть на сантиметр. Її голова хиталась, очі то фокусувались, то провалювались у темряву. Куртка трималась на ній, як чужа шкіра. Кров на тканині підсохла, але від цього не стала менш реальною.

— Куди?! — Льоша задихався. — Куди її?!

На стіні загорівся знак — для них просто ще один чужий символ. І тоді пролунав голос.

Не Каїр. Інший.

Рівний, чистий, без жодної емоції — як аудіофайл, вичищений до нуля.

— МЕДИЧНИЙ ВІДСІК: ДОСТУП.

— ПАЦІЄНТ: КРИТИЧНИЙ. ПІДГОТОВКА КАПСУЛИ.

— ОПЕРАТОР: ВИКОНУЙТЕ ІНСТРУКЦІЇ.

Льоша завмер на півкроку, ніби йому дали команду незнайомою мовою, а тіло все одно зрозуміло.

— Ти це чуєш?.. — прошепотів він. — Воно… говорить.

— Чуємо, — буркнув Шелл. — І мені це не подобається.

Каїр у голові стиснувся в одну фразу.

«Це помічник корабля. Я маю бути один. Ідентифікуй його. Швидко».

— Льоша, йди, — сказав я. — Роби, як скаже.

Шелл уперся поглядом у мене, наче притискав до стіни. — Звідки ти знав, що тут є ця штука? І що воно… працює?

Я не встиг відповісти — рубка за спиною “зникла”. Не фізично — візуально. Стіни перетворились на екрани: панорама зовні, розвалений ТЦ, перекручені балки, бетонні ребра корпусу. У центрі картинки — чорний круглий провал: та сама рана наскрізь, яку не загоїли навіть за рік.

Артем видихнув тихо— просто факт: — Це… не земне.

Шелл не дивився довго. Він дивився на мою руку.

Я закотив рукав та підняв зап’ястя — матове кільце браслета майже повністю інтегрувалося в тканини руки. Межа між металом і шкірою вже розмилась.

— Оце, — сказав я. — Було зі мною з першого дня катастрофи. Типу смарт-годинника… тільки не нашого. Інформацію отримав звідси.

Шелл прижмурився. — І ти мовчав?

— Я не знав, що це ключ, — збрехав я наполовину. — Я знав, що воно працює.

Хао стояв збоку, дивився на екрани й на мене з тією рівною, майже зневажливою цікавістю.

— Завжди знав, — сказав він. — Ти прибулець. Рептилоїд. Дивний. І постійно виживаєш там, де мав би здохнути. З ножем у серці ще й бігав.

Я хрипко видихнув. — Хто б казав про рептилоїдів… Я нікуди не прилетів. Я — Морозов Ілля Миколайович. Можу показати квартиру, якщо вона ще існує.

Медвідсік тим часом ковтав Ліду й Льошу. Всередині було занадто чисто для цього світу. В центрі — капсула, завелика, як труна для велетня. Ліда в ній виглядала малою. Неправильно малою.