Розділ 16.

Полум’я тріщало за спиною, відміряючи нам секунди. Воно ковтало Вова швидко й жадібно, і в цьому було щось правильне й водночас нестерпне: ми не ховали — ми просто не залишали його місту. Пахло паленим пластиком, спиртом і кров’ю, і цей коктейль чіплявся до горла сильніше за туман.

Зі сходів уже сипало шурхотом. Не один звук — багато, різні тембри: кігті по плитці, босі підошви, хриплі видихи. Троє з довгими кігтями йшли попереду, як “пальці” натовпу: нижче, швидше, голодніше. За ними рухалась маса — ще не видима, але вже відчутна по шурхоту, хрипах і вібрації під ногами.

Каїр поклав у поле зору просту схему: правий коридор — вузький, далі поворот і сходи. Сухо й точно:

— «Контакт неминучий. Завдання — не перемогти. Завдання — відірватися».

— Беремо Ліду, — сказав я вголос, щоб голос тримав групу купою, поки тіло хиталося. — Щільно. Артем — вперед. Шелл — правий фланг. Хао — ріже прохід. Льоша — в тебе відповідальна місія: несеш Ліду.

Льоша вже тримав її на собі. Він підсунув Лідину руку через плече так обережно, ніби боявся зламати ще раз, і від цього страх у ньому ставав майже відчутним на шкірі. Ліда не кричала — лише дихала коротко й злісно, як людина, яка не дасть собі “померти красиво”. Куртка Льоші накривала їй груди й живіт, і тканина темніла там, де я не хотів дивитись.

Аурелія стояла поруч зі мною, і її долоня знайшла мою руку ще до того, як я втратив рівновагу. Вона тримала мене рівно, поки я ще міг тримати інших. Я відчував її тремтіння, але вона не відходила — трималась.

— Я… можу допомогти, — прошепотіла вона. Не впевнено. Просто щоб я знав.

— Можеш, — відповів я.

Перший з довгими кігтями вискочив із тіні й пішов низом, як ножем по підлозі, ціллячи в ноги. Артем не прискорився — він просто поставив щит, як двері, і удар прийшов у метал із сухим дзвоном. Заражений відскочив, спробував зайти зліва — і знов уперся в стіну, яку Артем носив із собою.

Хао ковзнув уперед без зайвих слів. Лезо в нього було коротше, ніж “мало бути”, але рух лишився тим самим: один точний вхід і вихід, без замаху, без зайвої крові. Заражений сіпнувся й “зламався” на колінах, ніби у нього вимкнули пружину.

Другий із довгими кігтями пішов прямо в Льошу — не бачачи в ньому воїна, бачачи слабину, повільну ціль. Я зрушив корпусом, але ноги запізнились на півкроку: тіло нагадало, що зараз так робити не можна.

Каїр не підвищив голос. Він просто кинув у свідомість пунктир:

— «Зараз боєць із тебе не дуже. Практикуй стрільбу з арбалета».

Арбалет ліг у руки автоматично. Я не шукав “смертельно” — мені потрібна була пауза. Болт увійшов у лице — туди, де навіть мутація не любить залізо — і заражений упав так швидко, ніби під ним забрали землю. Він ще сіпнувся, намагаючись підтягнутися кігтями, але рух уже був порожній.

Шелл зайшов збоку й ударив не в голову — у шию під щелепою, коротко, робоче, як вчать не вбивати “красиво”, а вимикати ціль. Третій з кігтями спробував обійти Артема зліва, але Хао вже був там: розвернувся на носку й зрізав траєкторію рухом, який більше нагадував знак пунктуації, ніж бій.

За ними — натовп. Він не біг одразу, він стікав, як вода: спершу по двоє, по троє, потім уже без рахунку. Хтось захрипів і вдарився лобом об перила, хтось скотився вниз на чужих плечах, але маса не зупинялась. Вона просто заповнювала простір.

— Рух! — сказав я, і це було все, що мало значення.

Артем пішов першим, щитом штовхаючи повітря. Шелл прикривав правий край, підрізаючи тих, хто надто рвався в “коридор”. Хао тримав прохід чистим — не добивав, не затримувався, лише різав секунди, щоб ми їх забрали.

Я спробував зробити крок рівно — і тіло відповіло спазмом у грудях, ніби всередині хтось стискав кулак. Аурелія підхопила мене одразу, її плече стало підпорою, і я раптом відчув, як це принизливо й необхідно водночас — бути не соло, а частиною.

— Не падай, — прошепотіла вона, майже беззвучно.

— Я не падаю, — відповів я, хоча світ уже зрадницьки хитався по краях.

Каїр підсумував у голові рівно, як завжди:

— «Часу небагато. Потім — провал. Тримай темп. Не озирайся».

Я не озирнувся. За спиною тріщав вогонь, зверху сипались кроки, а попереду правий коридор уже забирав нас у темряву — вузьку, мокру й тісну. Ми зайшли туди щільно, на одному диханні, і туман ззаду став гучнішим, ніж крики.

І тільки тоді я зрозумів: найстрашніше в цьому місті не те, що воно вбиває. А те, що воно завжди тисне туди, де ти вже тріщиш.

Сходи вгору вдарили холодним повітрям, ніби хтось різко відкрив двері з підземелля в інший світ. Після тісного коридору небо мало б дати простір — але дало тільки шум і запах. Місто пахло мокрим бетоном, димом і гниллю, а ще — рухом. Не нашим.