Розділ 15.

Аурелія

Льоша зірвався першим. Не просто прискорився — рвонув так, ніби страх штовхнув його в спину. Він побіг до темної плями попереду, до тіла, яке лежало неприродно рівно, і вже на другому кроці почав хрипіти, ніби біг не ногами, а легенями.

Мене смикнуло в інший бік — туди, де на плитці сидів Ілля. Навколо нього була кров, і мозок уперто намагався переконати мене, що це просто тінь. Не виходило. Відчуття накотило хвилею ще до того, як очі встигли зібрати картинку: холодний жах, чужий біль, і якась вперта нитка, що тримає людину на краю. Я не розуміла, звідки це в мені — і саме це лякало.

Шелл махнув рукою коротко, без слів — “разом”. Група рвонула слідом, щоб не розтягуватись. Артем ішов не швидше за нас, але рівніше. Щит перед ним був як рухома стіна, і він одразу окинув переходи, арки, зламані кіоски поглядом, який не шукає красивого — шукає засідку.

— Це може бути приманка, — сказав він глухо. Не в повітря — Шеллу. — Не розслаблятись.

Ніхто не зупинився. Навіть Шелл не спробував сказати “стоп”. Бо коли ти бачиш своїх на плитці — розуміння тактики приходить другим.

Першими вдарили в ніс запахи: метал, гар, кислий туман, який ще лежав низом. Далі — тіла заражених. Їх було багато, і лежали вони так, як падають від болта: різко, без боротьби, ніби хтось просто вимкнув. Десять? Більше. Болти стирчали з горла й грудей, а в мене від цього стало порожньо в животі: тут стріляли не в паніці. Тут чистили поле, як сміття.

Вов лежав ближче до стіни. Не рухався. Під ним розпливалася темна калюжа, і поруч валявся його щит — чужий уже, нічий. Льоша добіг до Ліди й упав поруч на коліна так різко, що вдарився ними об плитку, але навіть не відчув.

— Лід… — у нього з голосу вилізло те саме, що з людей вилізає не в бою, а після. — Лідо, ти чуєш?..

Вона лежала біля Іллі, як біля єдиного місця, де ще було “своє”. Одяг на ній був порваний, перев’язки — збиті, на животі — темна пляма, яка не повинна так швидко розростатися. Руки тремтіли, але вона була жива: це видно по тому, як пальці сіпаються, як повіки намагаються звестися в “я тут”.

Льоша схопив її за плечі обережно і все одно занадто різко, як людина, яка боїться, що якщо не торкнеться — вона просто зникне.

— Не… — Ліда видихнула майже без звуку. І це “не” було не про біль.

Він застиг, наче хтось дав команду “стоп”, і почав дивитися на її руки, на її обличчя, на рану, не знаючи, за що хапатися першим. Його страх був такий гучний, що я відчула його, як вібрацію в зубах.

Погляд вперся в Іллю.

Він сидів у калюжі крові, спиною до стіни, голова трохи схилена, ніби від втоми. З грудей стирчало руків’я ножа — рівно, акуратно, як якщо хтось спеціально залишив “позначку”. Очі були напіввідкриті — і це нічого не значило: інколи очі відкриті просто тому, що тіло не встигло їх закрити.

Поруч на плитці валявся його пістолет — безпорадно відкритий, як рука, яка не встигла дотягнутися. Метал блищав так, ніби тут не було туману й крові. Ніби це взагалі не про нас.

Льоша вже не “дивився”. Він працював. Зірвав із себе куртку, накинув Ліді на плечі й груди — не щоб зігріти, а щоб закрити. Щоб її не бачили. Щоб вона не бачила себе.

— Дихай, — сказав він тихо, і це прозвучало як наказ, а не прохання. — Не засинай. Чуєш мене?

Ліда спробувала щось відповісти, але губи були розбиті, а подих вийшов хрипом. Болт із арбалета стирчав збоку з живота — під ребрами, під кутом, і кожен її рух ніби чіпляв його за нутрощі.

Льоша побілів, але руки не зупинилися. Він не смикнув болт — навіть не торкнувся. Просто обклав навколо тканину, згорнув її валиком, щоб зафіксувати стирчачу частину, і притиснув бинтом поверх — туго, але з розумом, щоб не зламати те, що ще тримає її живою.

— Тільки не рухайся… — видихнув він. — Тільки не рухайся, добре?

Поламана рука висіла неправильно. Він зняв ремінь, зробив імпровізовану петлю, притиснув кінцівку до корпусу, щоб хоч якось зняти біль і не дати кістці “гуляти”. Коли Ліда сіпнулася, він накрив її долонею — не грубо, а щоку: заземлити, втримати, сказати тілом “ти не сама”.

— Я тут, — прошепотів він. — Я тут.

Я сіла поруч із Іллею, сама не помітивши коли. Коліна одразу промокли, і мозок мав би закричати “встань”, але тіло вже не слухало такі команди. Долоня торкнулася його плеча — тепле. Не просто тепле. Живе.

І в ту ж секунду мене пробило чужим ударом — не фізичним. Відчаєм. Порожнечею. Злістю. Виною. І серед цього — тоненька, майже зла впертість: “не зараз”. Вона була не моя. Але я її відчувала, як власний пульс.

— Він… — вирвалося тихо. — Він тут.