Розділ 14.

Туман сидів у горлі. В’язкий. Густий. Повітря заходило неохоче, і кожен вдих доводилося буквально проштовхувати в легені. Каїр “підкрутив” усе до межі: краї світу стали різкими, рухи — короткими, а біль відсунувся кудись назад. Не зник. Просто перестав бути головним.

Вов тримав “бика” на собі — не як бій, а як затримку. Той давив ломом знов і знов, важко, тупо, раз за разом. Вов підставляв щит, зводив його під правильним кутом, гасив удари плечем — але я бачив, як у нього просідають коліна. Не від страху. Від того, що м’язи вже не мають чим платити.

“Бик” не реагував на стрілу в плечі. Не шукав очима ворога. Він просто бив — і кожен удар стирав секунди.

Шум притягнув інших. З переходу зліва вискочили заражені — двоє, потім ще один, рвано, притягнуті шумом. Їх не було в плані. Нічого в цьому місті не було “в плані”.

Орестів стрілок зреагував першим — сухо. Клац — і болт увійшов одному в горло. Клац — другий теж склався. Третій ще зробив крок — і отримав свій болт у груди, вже на видиху. Він навіть не дивився, куди падають — просто чистив фон. Вони падали не тому, що Орест нас рятував. Просто не хотів, щоб хтось сторонній ліз у його сцену.

Це було настільки “професійно”, що на мить здалося: вони реально контролюють простір. А значить — і я можу його перехопити.

Каїр поклав у зір тонкі лінії — траєкторії, вікна, вузли. — «Зніми опору. Зламай ритм. Тепер».

Сокира вийшла з руки сама. Не в голову — в спину. На влучний кидок у череп я зараз не поставив би навіть власне життя. Лезо сіло глухо, по саме топорище.

“Бик” навіть не зойкнув. Просто зробив ще один крок, ніби з сокирою в спині він так і ходить усе життя.

І тільки тепер один із масок — той, що тримався ближче до “бика”, — ривком витягнув мою сокиру з м’яса, одним рухом. Відкинув її набік, не дивлячись. “Бик” не відреагував і на це. Він знову підняв лом.

Вов спробував зустріти удар щитом… і на секунду запізнився.

Не впав. Але я почув, як він видихнув так, ніби з нього вибили повітря разом із волею.

Я пішов на Ореста.

Не “кидаючись”. Рівно. Ноги — по лініях. Корпус — нижче. Очі — в його кисті. Туман уже не був туманом: він осідав, провалювався вниз, відкриваючи силуети, і Каїр добивав те, що не встигали очі.

Орест прийняв мене мачете — коротко, швидко. Він не рубав “із сили”. Він різав між намірами. Я відбив перший, забрав другий, змусив його відступити на півкроку — і на мить відчув це дурне, небезпечне: він відступає.

— «Не милуйся», — холодно сказав Каїр. — «Доведи».

Я довів би.

Але його підстраховка вже була в русі.

Той, хто щойно витягнув мою сокиру з “бика”, зайшов збоку за мою спину. У нього була палиця/бита — коротка, важка, з металевим обухом. Удар прийшов у ребра так, що тіло саме захотіло зігнутися навпіл.

Каїр приглушив біль — не забрав, а перетворив на сигнал. — «Ще живий. Працюй».

Я встиг розвернутись, підсікнути, вибити йому траєкторію — і знову повернутись до Ореста. Орест усміхнувся очима. Йому подобалось, що я встигаю. Це значило: він може забирати мене довше.

Він смикнув мене на себе — за рукав і ремінь, ламаючи мені крок. І в цю саму мить його напарник ударив ще раз — по моїй руці. По плечу. По спині. Не один “смертельний”. Серія, яка робить руки важкими, а думку — повільною.

Капюшон на нападнику з’їхав набік. І я побачив вухо — не людське. Витягнуте, різке, з хрящем, який стирчав, як лезо.

Адаптант.

Орест тримав мене ближче, ніж треба, і це було не помилкою. Це було тактикою: щоб я не міг розвернути сокиру, щоб я “працював” коротко, а коротко проти двох — це завжди програш по часу.

Десь збоку Вов знову підняв щит.

“Бик” підняв лом.

Я не встиг озирнутись — почув тільки важкий удар, ніби хтось вбив цвях у мокру дошку.

Ще один.

Потім тиша провалилась на півподиху — така, що я зрозумів без очей.

Вов більше не озвався.

“Бик” вирвав щит із його руки — або вже з того, що вона собою являла після ударів, — і кинув його в мій бік. Метал вдарив у груди й збив мене з ніг.

Світ підстрибнув, туман остаточно осів, і перехід став чітким — брудна плитка, маски, кров у смугах, чужі ноги.

Я різко встав. На злості. На інерції. На тому, що ще не закінчив.

Каїр відмітив сухо: — «Розрахунок не на твою користь».

Орест зробив крок уперед — і в цьому кроці було занадто багато впевненості, щоб це називалось просто боєм.

А бій навіть не думав закінчуватись.

Саміра ще була на ногах — але вже не вільна. Один із масок тримав її за передпліччя, другий заходив з боку, і тільки впертість та лук у руці не давали їм скласти її остаточно. Туман уже їв їй легені: вона дихала рвано, і кожен видих звучав глухо.

Орест тримав мене на дистанції рівно такій, щоб я не міг вирватися до неї одним кроком. Його мачете ходило коротко, холодно, з розрахунком: під кисть, у біцепс, по передпліччю — не вбити одразу, а забрати руки. Каїр наклав лінії, як шви на тканині, і я йшов по них, поки міг. Кожен рух віддавався в грудях тупим ударом — не болем, а нагадуванням, що тіло вже на межі.