Розділ 13.

Пил з’їв світло. Ліхтар різав сіру завісу й гас на півметрі, ніби промінь теж накрило плитою. Десь у глибині ще сипало — дрібно, рівно, як лічильник часу. Я стояв, але тіло все ще бігло — ескалатором угору, по інерції.

Каїр не почав із моралі. Почав із сухих міток у полі зору: «легка контузія», «дезорієнтація», «тремор дрібної моторики». Голос прийшов рівний, холодний:

— «Зупинись. Сядь. Тридцять хвилин мінімум. Я приб’ю шум і вирівняю реакції. Ядро із контейнера мені потрібні речовини».

— Не час, — подумки відрізав.

— «Саме час».

Позаду було глухо. Не “тихо” — саме глухо, як після удару в голову. Завал відрізав ескалатор, і разом із ним — будь-яку можливість повернутись. Попереду теж лежало перекриття: бетон з’їхав, арматура стирчала, як ребра. Ми опинились у кишені, яку метро не планувало.

Пил лежав на язиці, як крейда. Ковтаєш — і він не йде, просто перемелюється в роті разом із диханням. Ліхтар ніби бив у стіну з попелу: промінь рвався, але світло не доходило.

Десь зверху скреготіло залізо — не разово, а серією, як коли хтось повільно зсуває шафу. Я зробив півкроку — і підошва поїхала по дрібному щебеню, ніби тут підлога стала сипучою.

Вухо ще “не відкрилось”: звук був приглушений, як через воду. Зате серце чулося надто голосно — наче хтось виставив його на максимум у порожньому тунелі.

Я прикрився плечем, ніби перевіряю завал, і пішов на два кроки в тінь. Відкрив контейнер.

Запах ударив металом і чимось… живим. Ядро лягло на язик важко, тепле, не як м’ясо — як щільний гель. Я проковтнув, не жуючи.

На секунду підкосило шлунок. Потім дзвін у черепі провалився вниз, і зір “приклеївся” до реальності рівніше.

— «Стабілізація. Тепер сиди», — рівно сказав Каїр.

Сидіти не хотілося — тіло просило руху, як після стимулятора. Руки тремтіли дрібно, але слухались. І з кожним вдихом у роті лишався той металевий присмак — ніби я щойно проковтнув батарейку, а не «речовину».

— Саміра! — крикнув. Голос повернувся луною, ніби з брудного колодязя.

Знайшов її швидко — бо серце впало раніше, ніж очі. Вона лежала біля стіни, припорошена пилом, як після пожежі. Лук придавило якимось валуном. Пульс був. Рівний. Це заспокоїло і злило одночасно.

Я присів, торкнувся її щоки.

— Саміра. Дихай.

Повіка смикнулась. Другий подих був уже її — різкий, злий. Вона відкрила очі й відразу спробувала встати, ніби непритомність — це така помилка, яку можна скасувати рухом.

— Не рвися, — сказав я. — Жива. Ти виглядаєш краще, ніж маєш право після такого.

Праворуч хтось важко видихнув. Вов піднімався з краю завалу, криво, але вперто. Ліда вже була біля нього — підставляла плече. Її перев’язка на руці стала сірою, але вона тримала темп так, ніби біль — це не аргумент.

Вов вирівнявся, ковтнув повітря і, ніби виправдовуючись, сказав:

— Непогано вийшло… Сподіваюсь, всі цілі.

— Ти впорався, але хотілось би трішечки спокійніше, — відповів я. — А “Непогано” — це коли ми без пилу в легенях.

Вов хмикнув так, ніби це дрібниця.

Шум в голові повернувся.

Каїр підсумував без злості:

— «Тримайся за дихання. І не навантажуй себе».

— Не зараз. Вони по той бік завалу.

— «Ти впадеш — і їм стане легше?».

— Я не впаду. Підлатай мене: рух, дихання, фокус. І веди мене до виходу.

Пауза.

— «Відпочинь п’ять хвилин. Без навантажень».

— Які навантаження… — подумки огризнувся. — Ми ж тут просто туристичний похід влаштували.

Я зціпив зуби й кивнув сам собі.

Пил ще не осів, а з того боку завалу вже прилетів голос — глухий, але зібраний.

— Ілля! Чуєш?! — Шелл.

— Чую, — крикнув я. — Ми живі. Ви?

— Цілі. Артем тут. Хао. Льоша й Аурелія. Завалило якраз між нами. Пролізти є де?

Я глянув на плиту. Вона не “перегородила” — вона відрізала.

Голос Каїра прийшов крижаним шепотом: — «Якщо тобі раптом захотілося бути шахтарем — можеш спробувати копати плиту. Результат прогнозований».