Розділ 12.

Тунель тягнувся прямою, як вирок.  Кілометри три — без “майже”, без пауз, тільки легкий біг, кроки, дихання й ліхтарі, що ріжуть пил. Після барикади ніхто вже не грався в розмови: економили повітря і нерви, тримали стрій, слухали спиною, чи не котиться за нами та сама хвиля.

Каїр упіймав момент. — «Темп переслідування впав. Можемо взяти короткий перепочинок.  Попереду технічна кишеня. Не розслабляйся». Кивнув сам собі й підняв кулак — жестом, без крику. Група зупинилась одразу, ніби ми були на одному шнурі.

Техкарман виявився невеликою кишенею між кабельним вузлом і старими трубами. Низько, тісно, зате з одного входу — легко контролювати. Вов одразу сів так, щоб бачити прохід; Артем став півкроку позаду нього зі щитом, як дверима. Шелл мовчки перевірив фланг і торкнувся стіни пальцями — ніби слухав її. Хао просто зник у тіні — і через секунду був уже там, де могли б вилізти “гості”.

Саміра одразу пішла допомагати пораненим. Вона присіла біля Ліди й Льоші, витягнула аптечку, флягу, щось біле в пакеті. 

— Руку, — сказала Ліді. Та подала, не змінюючи обличчя. Тільки щелепа була кам’яна.

Вода лягла на опік — і Ліда на мить заплющила очі. Саміра не поспішала: відтягнула тканину так, щоб не здерти її разом зі шкірою, промила ще раз, наклала стерильне, притиснула. Льоші також дісталося трохи “лікування”: він тримався, але пальці на коліні були білі — так стискав. 

— Буде пекти, — сказала Саміра. — Але йтимеш. 

— Я й так ішов, — пробурмотів Льоша, і в голосі було більше злості, ніж болю.

Ліда тихо видихнула й спробувала посміхнутися одним кутом губ. 

— Тепер у нас парне тату, — кинув Льоша, не відводячи очей від її руки. — Тільки кислотою. Шрамування крутіше, ніж весільні кільця. 

Ліда глянула на нього так, ніби хотіла вдарити — і передумала. Плечі трохи опустилися. 

— Якщо це “кільце”, то воно мені тісне, — сказала вона сухо.

Аурелія була поруч із Лідою, не лізла, не метушилась. Просто тримала воду відкритою, щоб Самірі не бракувало рук. З боку виглядало так, ніби вони давно так працювали: одна — жорстка, друга — тиха, поруч.

Хао вийшов із тіні, вже коли Саміра закінчувала перев’язку. Він тримав катану перед очима й дивився на лезо, на кислотну пляму ближче до середини. — Після того желе… — сказав він рівно. На металі лишилася корозія: тонка смуга, ніби хтось вишкріб. Не критично, але видно.

— Після нашої місії, знайдемо, чим відполірувати, — сказав Вов, не озираючись. — А якщо не знайдемо — будеш різати тим, що є. 

— Дякую за підтримку, — кинув Хао. 

— На те й живі, — відповів Вов так само рівно.

Пайки дістали швидко. Не “обід” — два ковтки калорій, щоб тіло не провалювалося в порожнечу. Шелл жував мовчки, але очі не стояли на місці, було видно що він нервує. Артем їв, стоячи, ніби боявся сісти й втратити момент, коли треба знову стати стіною.

Льоша, попри ногу, все одно знайшов що сказати. 

— До речі… — він кивнув у мій бік. — Той здоровий із молотом… прикольно ти його поклав. В око — і все. Я вже думав, буде епічний бій. 

— Не буде, — сказав Хао й ковтнув. — Просто великий. Немає тут нічого такого.— Пауза. — Але… так. Гарно навіть Чисто. І це було майже компліментом — від нього. Останнім часом він все менше говорив. 

Каїр у голові відмітив без тепла: — «Гарно — це коли ви живі. Усе інше — деталі». — Ти колись буваєш задоволений? — подумки спитав. 

«Коли ціль досягнута».

 — А люди?

«Люди — спосіб рухатися до цілі. Не драматизуй. Це точність, не жорстокість». 

Стиснув зуби. Відповідати було ніколи — і, чесно, не хотілося.

Ліда вже пробувала стискати пальці перев’язаною рукою. Виходило погано. Саміра одразу зупинила її поглядом. 

— Не навантажуй руку. 

— Я й не… — почала Ліда, але замовкла...

Шелл дочекався, поки всі ковтнуть своє, і сказав, не підвищуючи голосу: 

— Нам пощастило, що вони відстали. Але це не значить, що вони зникли.

Він підхопив флягу Вова, відкрутив і ковтнув.

Вов навіть не смикнувся — тільки глянув рівно. 

— Ніколи не пий більше одного ковтка в день.

Шелл ковтнув повітря, ніби оцінював смак.