Розділ 11.

Перші стріли Саміри лягли туди, куди й мали — у груди тих, що більші. І це було найгірше: вони прийняли їх, як дощ. Один лише зіпсував крок на півсекунди, другий навіть не збився — лом в його руці піднявся вище, ніби він відчув не біль, а напрямок. Світ моху під ногами світився хворим зеленим, і на цьому світлі нарости на їхніх руках виглядали як панцир — грубий, нашарований, блискучий від вологи.

З проходу підтягнулися “звичайні”. Не десятки одразу — але достатньо, щоб станція стала живою. Вони бігли низько, з ножами, уламками арматури, обценьками — наче метро само видало їм інструмент і сказало: бери, чим зручно. Не кричали. Лише короткі видихи й клацання язиком — сигнал, після якого вони зрушували разом.

Вождь стояв під колоною, палиця в руці — як межа. Він не поспішав. Просто підняв долоню й кинув.

Згусток полетів дугою — зеленуватий, важкий, липкий на вигляд, наче шматок живого желе. Артем зробив єдине правильне — підняв щит і прийняв це на метал.

Воно ляснуло об щит і розплющилось. Не як вода — густими клаптями. Одразу зашипіло, і запах ударив у ніс різко: кисле, хімічне, ніби хтось роздавив батарейку об бетон. Бризки перелетіли край щита й сіли на ноги Льоші та на руку Ліди.

Льоша не закричав. Зробив короткий, злий вдих і відступив на крок, ніби ногу хтось підпалив зсередини. Ліда стиснула зуби й перехопила арбалет іншою рукою — там, де крапля “жила”, шкіра вже темніла плямою. Вона витерла рукавом і одразу завмерла: стало гірше, бо розмазала.

— В центр. Оборону, — сказав я коротко.

Вов і Шелл піджали фланги так, щоб натовп не зайшов до дівчат. Вов влупив щитом одного в колону — глухо, як мішок об бетон, і той осів. Шелл забрав другого коротким рухом під ключицю — без замаху, без паузи. Просто прибрав, щоб не створювати дірку.

Ліда й Аурелія трималися в центрі. Ліда — з палаючою рукою — все одно підняла арбалет і працювала тоді, коли між нашими плечима відкривався коридор. Аурелія повторювала за нею: не метушитися, не пускати болт “у шум”, ловити секунду — клац. Тіло падало, і падіння ставало перешкодою для наступного.

Клацання — і броньовані пішли вперед разом. Один із ломом, другий з ключем-“газовиком”, важким на вигляд, як молот. Артем тримав щитом, але тиск був такий, що метал віддавав у кістки глухим болем. Він стояв — бо якщо він сяде, ми розсипемось.

— У тебе є вогнепальна, — сказав Каїр у голові рівно.

— Мало патронів, — відрізав подумки, відбиваючись сокирою від труби, що намагалася зайти під ребра. — І це ще не катастрофа.

— Тоді вбий того, хто кидає, — так само рівно відповів Каїр. — Поки він не зробив ваших поранених нерухомими.

Світ став читабельнішим на один подих. Було видно, як броньований не “б’є”, а намагається зсунути щит Артема вниз — у ноги. Було видно, як “звичайні” тягнуться не за нами, а в центр — до тих, хто стріляє. Було видно, як вождь уже готує наступний кидок — рука в нього працювала так, ніби цей рух він вчив роками.

— В тебе все просто, — кинув подумки Каїру, і в цей момент сокира збила руку з ножем. Ніж дзенькнув об кістку й ковзнув у мох. Тіло зробило ще один крок — і тільки тоді “згадало”, що рука вже не тримає.

— Просто, — відповів Каїр. — Або ти, або він.

Хао з’явився збоку, як завжди — без попередження. Очі блиснули на зеленому світлі, і він крикнув так, щоб пробити шум: — Ілля! Давай заб’ємось, хто завалить довгого?

— Давай, — відповів. — Тільки не лізь під сокиру.

Хао хмикнув і пішов по краю, зрізаючи темп. Довелося йти прямо — крізь “звичайних”. Не з розмахом: збив удар, зайшов ближче, коротко втиснув лезо туди, де м’яке. Сокира важила як завжди, але тіло працювало швидше, ніж встигала голова.

Вождь побачив, що ми йдемо, і кинув ще раз.

Згусток пішов у наш бік. Хао не “парирував” — він змістився й рубонув по дотичній, збиваючи траєкторію. Желе розлетілося об стіну, а бризки все одно полетіли дрібно. На плитці зашипіло, мох під ними потемнів, ніби його припалили.

— Нормально, — кинув Хао, не зупиняючись. — Тепер це точно особисте.

Саміра тримала вождя, намагалася взяти його стрілою — але між нею і ціллю ковзав один із “швидких”. Він не “ловив” стріли красиво. Він просто весь час опинявся там, де мала бути лінія пострілу: крок — і перекрив, ривок — і закрив. Як жива помилка між оком і мішенню.

— Не дістану, — коротко сказала Саміра.

— Бери інші цілі, — крикнув. — Тримай центр.

Цього відволікання вистачило. Броньований налетів масою — плече в груди, і я полетів боком, ковзнув по плитці. Ребра стиснуло тупим, сокира ледь не вилетіла з руки, але ліктем встиг упертись у бетон і не вдарити потилицю.