Розділ 8.

Футболка піднялась на долоню — і я перехопив її руки ще до того, як вона встигла зробити наступний рух. Не силою, просто зупинив, як зупиняють двері, що от-от грюкнуть.

— Не треба, — сказав я тихо.

Вона завмерла. Очі — вниз, в одну точку, ніби там написано правильну відповідь. Пальці тремтіли, але вона трималась, як тримаються люди, що звикли: якщо вже почав — доводь до кінця, інакше буде гірше.

— На самому цікавому місці, — озвався Хао з іншого кінця кімнати.

Просто мовчав, не втручався. Аурелія сіпнулась так, ніби її впіймали на злочині. Різко притисла футболку до живота й зробила крок назад, наштовхнувшись на край ліжка.

— Ти… тут? — прошепотіла вона, й у цьому було не питання, а паніка.

Хао, здається, тільки тоді зрозумів, що “жарт” вистрілив не туди. Він відвів погляд, ніби дивився на ремінь.

Аурелія стояла, стискаючи поділ футболки так, що кісточки побіліли. Я підняв долоні — показав, що не йду на неї, що не треба відступати ще.

— Послухай, — сказав я. — Тут немає підводних каменів. Ніхто нічого з тебе не “візьме” за їжу, за ліжко, за те, що ти просто жива.

Вона не відповіла. Лише ковтнула — так, ніби горло пересохло від одного слова “візьме”.

Я підійшов на півкроку й обережно торкнувся її рук — не хапаючи, просто забираючи напругу з пальців.

— Якщо тобі легше бути поруч — будь поруч, — додав я. — Але не так. Ти нічого не винна.

Аурелія знову опустила погляд. Потім — дуже повільно — кивнула. Наче перевіряла, чи кивок не буде помилкою.

Я обійняв її за плечі, легко, без тиску, й відчув, як вона спершу кам’яніє, а потім — ледь-ледь — дозволяє собі спертися. Не на мене навіть. На сам факт, що її не штовхають далі.

— Ти у безпеці, — сказав я вже зовсім тихо. — Коли будеш готова — розкажеш. Все, що тебе гризе. Можеш не сьогодні.

Вона видихнула уривчасто й прошепотіла:

— Можна… Я просто буду поряд, — прошепотіла вона.

— Можна, — відповів я. — Просто так.

— Дякую… ти незвичайний хлопець.

Кімната знову стала маленькою. Ніби музей за день втиснув у ці стіни весь свій шум — і тепер лишив нам тільки втому.

Хао вже ліг на своє ліжко, спиною до кімнати. Не театрально “я не бачу”, просто по-людськи: вимкнувся, бо завтра знову буде тягнути всіх на собі.

Аурелія стояла біля мого ліжка, нерухома, наче їй і далі треба чекати дозволу на повітря. Поділ футболки стискала так, ніби тканина могла втримати її від паніки.

— Сідай, — сказав тихо. — Тут.

Вона слухняно опустилась на край, рівно, не торкаючись зайвого. Плечі зібрані, руки на колінах. Очі вниз — звичка сильніша за безпеку.

Сил не було на довгі пояснення. Втома — як мокра ковдра: накрила й придавила. Просто сів поруч і обережно притягнув її до себе за плечі, без ривка, без “так треба”. Тепло вийшло простим і чесним — ніби сказав не словами, а тілом: тут нічого не вимагають.

Вона здригнулась у першу секунду, а потім повільно видихнула й дозволила собі спертися. Не міцно, не довірливо “назавжди” — просто настільки, щоб перестати тримати кожен м’яз у бойовій готовності.

— Дякую… — прошепотіла вона, майже не чутно. — Я просто буду поряд.

— Будь, — відповів я. — Спи.

Ковдра лягла на нас обох як нейтральна територія. Її дихання вирівнялось не одразу, але рівнялось — і це було найромантичніше, що я міг собі уявити в місті, яке вміє тільки забирати.

— «Мій хлопчик підростає», — озвався Каїр у голові сухо, з тією інтонацією, ніби сам з себе сміється. 

Заперечити не було сил. Лише притиснув її трохи ближче — і темрява нарешті зробила свою роботу.

- - -

Ранок прийшов без сонця — сірою ватою над дахами й холодом, який ліз під одяг. Двір музею був майже порожній, але “майже” тут нічого не значило: під стіною вже стояли наші — мовчазні, зібрані, кожен на своєму місці. Метал тихо дзенькав об метал, ремені поскрипували, і цей звук був чесніший за будь-які слова.

Арбалети були майже в кожного — на ременях, у руках, на спинах. Болти стирчали з тубусів, хтось перевіряв натяг тятиви, хтось — чи не з’їхнув запобіжник. Не “вила й палки”. Після вчорашнього безладу в музеї це виглядало навіть дивно акуратно.